— Хлопчику, я — з Меріленду. Навіть якби я був ментом, то Іспанія — трохи за межами моєї юрисдикції, чи як ти вважаєш?
Здавалося, це запитання застукало хлопця зненацька.
— Мене звуть Девід Бекер. — І він усміхнувся, простягнувши через стіл руку.
Панк з огидою відсахнувся.
— Іди геть, гоміку!
Бекер забрав руку.
Хлопець глузливо всміхнувся.
— Я допоможу тобі, але за бабки.
Бекер підіграв йому.
— Скільки?
— Сто баксів.
Бекер нахмурився.
— Я маю лише песети.
— Та яка різниця! Нехай буде сто песет.
Обізнаність у курсах обміну — точно не коник Двомасного: сто песет дорівнювали приблизно вісімдесяти семи центам.
— Згода, — сказав Бекер, стукнувши своєю пляшкою об стіл.
Хлопець уперше всміхнувся.
— Згода.
— Гаразд, — мовив Бекер стишеним голосом. — Мені здається, дівчина, яку я шукаю, може тут зависати. Вона має червоно-біло-блакитну зачіску.
Двомасний зневажливо пирхнув.
— Сьогодні — річниця смерті Табу Іуди. І кожен має...
— Вона також вбрана у футболку з британським прапором, а у вусі — кулон у вигляді людського черепа.
На обличчі Двомасного з’явилася задумлива гримаса — він явно щось пригадав. Бекер побачив це й відчув приплив надії. Та через мить обличчя малого набуло суворого непроникного виразу. Гепнувши пляшкою об стіл, він вхопив Бекера за рукав і вигукнув:
— Ця дівчина ходить з Едуардо, дурню! Я б на твоєму місці остерігався! Хоч пальцем до неї доторкнешся — і він тебе вб’є!
РОЗДІЛ 56
Роздратована Мідж Мілкен вскочила до залу засідань, що напроти її кабінету. Посеред залу стояв величезний стіл із червоного дерева, прикрашений печаткою АНБ із черешні та горіху, стіни прикрашали три акварелі Маріона Пайка, а в кутках примостилися папороть у горщику, мармуровий бар для спиртних напоїв і водоохолоджувач фірми «Спарклет». Мідж налила собі склянку води, сподіваючись, що це хоч трохи заспокоїть її.
Зробивши ковток, вона поглянула у вікно. Крізь жалюзі лилося місячне сяйво й виблискувало на нерівностях стола. їй завжди здавалося, що це приміщення краще годилося для директорського офісу, ніж теперішній кабінет Фонтейна у фронтальній частині будівлі. Вікна зали засідань виходили не на автостоянку АНБ, а на вражаючий комплекс допоміжних споруд агентства — включно з куполом шифрувального відділу, цим островом передових технологій, що наче плив зарослою лісом ділянкою окремо від головних споруд. Будівлю шифру-пального відділу навмисне зводили під природним захистом кленів, тому з більшості вікон АНБ її не було видно: зате з директорського офісу він проглядався чудово. Мідж вважала зал засідань ідеальним місцем, звідки Цар мав би змогу оглядати свої володіння. Вона вже якось запропонувала Фонтейну перемістити свій офіс сюди, до тильної частини будівлі, але директор просто відповів: «Тільки не позаду». Фонтейн був не з тих людей, що відстають і плентаються позаду.
Мідж підняла жалюзі й поглянула на пагорби. Сумно зітхнувши, вона поволі повела очима туди, де розташовувався купол шифрувального відділу. Це завжди діяло на неї заспокійливо: той купол був наче блискучий маяк, що сяяв незалежно від години доби. Але цієї ночі, визирнувши у вікно, Мідж не відчула спокою. Вона швидко усвідомила, що дивиться не на купол, а в порожнечу, і притиснулася лицем до скла. Її охопила дика несамовита паніка. Унизу не було нічого, лише темрява. Шифровідділ зник!
РОЗДІЛ 57
Туалет шифрувального відділу не мав вікон, і тому темрява, що огорнула Сюзанну, була непроглядною. Якусь мить вона стояла, як укопана, намагаючись зорієнтуватися в просторі, а потім гостро відчула, як паніка охоплює все її тіло. Страшний зойк, що почувся з вентиляційної шахти, здавалося, і досі висів у повітрі. Попри зусилля Сюзанни побороти тваринний страх, його моторошне відчуття захопило й поглинуло її до останньої клітинки.
Мимоволі заметушившись, вона кинулася несамовито обмацувати двері кабінок та раковини. Збита з пантелику й дезорієнтована, Сюзанна крутилася в темряві з розпростертими руками, намагаючись уявити собі контури приміщення. Наштовхнувшись на сміттєвий бак, вона опинилася біля кахляної стіни. Вона вела рукою по стіні, поки так-сяк дісталася до дверей і судомно намацала ручку, а потім відчинила ривком двері і, спотикаючись, вийшла до зали шифрувального відділу.
Там вона вклякнула знову.
Приміщення шифровідділу змінилося. «Транскод» бовванів сірим силуетом у слабкому мерехтливому світлі, що пробивалося крізь купол. Усі верхні світильники згасли. Не світилися навіть кнопки електронного замку на дверях.
Коли очі призвичаїлися до темряви, Сюзанна побачила, що світло лине з відсунутого люка — слабка червона заграва службового освітлення — і рушила туди.
У повітрі відчувався слабкий запах озону. Жінка зазирнула в отвір. Фреонові трубки й досі вивергали клуби пари, підсвіченої червоними лампочками аварійного освітлення, надривно, верескливо гуділи генератори — тоді Сюзанна здогадалася, що увесь відділ перейшов на аварійне живлення. Крізь туман вона розгледіла Стретмора, який стояв на майданчику внизу. Перехилившись через поруччя, він вдивлявся в глибини гуркотливої шахти «Транскоду».
— Командире!
Та він не відповів.
Сюзанна ступила на драбинку. Гаряче повітря з підземелля хлинуло їй під спідницю. Сходинки були слизькі від конденсату. Жінка обережно спустилася на ґратчастий майданчик.
— Командире!
Стретмор не обернувся, він стояв і далі витріщався вглиб шахти. На його обличчі вона прочитала відсторонений вираз шоку. Сюзанна простежила за його поглядом через поруччя. Якусь мить їй не було видно нічого, окрім клубів пари. І раптом вона побачила. Побачила обриси тіла. Шістьма поверхами нижче. На якусь дещицю секунди воно виринуло з пасм пари. І знову зникло... І знову з’явилося — переплетена маса вивернутих людських кінцівок лежала під ними на глибині дев’яносто футів. То був Філ Картукян. Його тіло, розпростерте на гострих залізних ребрах головного генератора, було чорне й обвуглене. Впавши вниз, воно призвело до короткого замикання системи електроживлення шифрувального відділу.
Та наймоторошнішим видінням з усіх був не Картукян, а інший чоловік, що, пригнувшись, ховався в напівтемряві посередині довгих сходів. Цю мускулисту фігуру неможливо було сплутати ні з ким іншим. То був Ґреґ Ґейл.
РОЗДІЛ 58
— Меґан належить моєму другові Едуардо! Тримайся від неї подалі! — заверещав панк.
— А де вона? — спитав Бекер, і серце його несамовито закалатало.
— Пішов ти в сраку!
— Це надзвичайно важливо! — відрізав Бекер і схопив малого за руку. — Вона має перстень, що належить мені. Я їй заплачу. Багато грошей.
Двомасний спочатку закляк, а потім вибухнув істеричним сміхом.
— Ти хочеш сказати, що отой гидотний гівняний шматочок золота — твій?
Очі Бекера схвильовано розширилися.
— А ти його бачив?
Двомасний хитро кивнув.
— А де він тепер? — різко спитав Девід.
— Гадки не маю, — хихикнув малий. — Меґан приходила сюди й хотіла його прилаштувати.
— Тобто вона намагалася продати його?
— Не переймайся, чоловіче, у неї нічого не вийшло. Ти ані біса не тямиш у коштовностях і маєш поганий смак.
— А ти певен, що його ніхто не купив?
— За кого ти мене маєш? Щоб хтось купив оте лайно за чотириста баксів? Я сказав їй, що дам п’ятдесят, але вона хотіла більше. їй треба було забронювати квиток на літак.
Бекер відчув, як кров відхлинула у нього від обличчя.
— Куди ж?
— Та до отого довбаного Конектикуту, — відрізав Двомасний. — Еді сам не свій від горя.
— Кажеш — Конектикут?
— Ти що — глухий? Так, Конектикут. Повертається до матусі й татка. До їхнього маєтку в передмісті. Вона страшенно обламалася з родиною, у якої мешкала за домовленістю тут, в Іспанії. У них навіть води гарячої не було.
У Бекера до горла підкотився клубок.