— Чеде? — почувся голос ззаду.
Він перелякано крутнувся і примружився в темряву. То була Мідж. Вона стояла на протилежному боці приймальні перед дверима директорського кабінету. Простягнувши руку долонею догори, вона сказала:
— Ключі, Чеде.
У Брінкергофа спалахнули щоки. Він обернувся й поглянув на монітори. Йому хотілося викинути зі свідомості сцени, що демонструвалися на моніторах угорі, та не зміг. Він був скрізь, у кожному екрані — стогнав від задоволення й жадібно пестив вимазані медом маленькі груди Кармен Ґуерти.
РОЗДІЛ 66
Бекер, прямуючи до туалету, перетнув вестибюль, але виявив, що двері з позначкою «CABALLEROS» заблоковані переносним помаранчевим стовпчиком та прибиральницьким возиком із мийними засобами та швабрами. Він зиркнув на другі двері — з написом «DAMAS». Швидко підійшовши до них, Девід постукав.
— Hola? Агов? — вигукнув він, трохи прочинивши двері. — Con permiso?
Тиша.
І Бекер увійшов до дамського туалету.
То була типово іспанське туалетне приміщення — правильний квадрат, білі кахлі, а угорі — одна лампочка. Як і зазвичай, там була одна кабінка та один пісуар. Те, що жінки навряд чи користувалися пісуаром, не мало значення. Встановлюючи їх, підрядник просто економив кошти на спорудженні ще однієї кабінки.
Бекер з огидою оглянув туалет. Бридота. Раковина була забита, і в ній стояла каламутна коричнева вода. Скрізь валялися брудні паперові серветки. Підлога була мокра. Старий пристрій для сушіння рук, що висів на стіні, був заквацьований зеленуватими відбитками пальців.
Бекер підступив до дзеркала й зітхнув. Очі, що зазвичай дивилися на нього з дзеркала з пронизливою ясністю, цієї ночі вже не були такими ясними. «Скільки ж я тут вже провештався?» — подумав він. І не зміг підрахувати. За чисто викладацькою звичкою він поправив віндзорський вузол на своїй краватці. А потім обернувся до пісуару, облаштованого позаду нього.
Стоячи там, він подумав: «А чи повернулася вже додому Сюзанна? Куди ж вона могла подітися? Без мене. Може, до готелю “Кам’яна садиба”?»
— Гей! — гукнув позаду нього сердитий жіночий голос.
Бекер аж підскочив.
— Я... я... — почав він, заїкаючись і швидко застібаючи ширінку. — Е-е-е, перепрошую, будь ласка, я...
Бекер обернувся й поглянув на дівчину, яка щойно увійшла. То була якась молода естетка з бездоганно укладеною зачіскою, що начебто зійшла зі сторінок журналу для дівчаток-підлітків. На ній були консервативні картаті брюки та біла блузка-безрукавка. У руці вона тримала червону торбинку «Ел. Ел. Бін».
— Перепрошую, — забелькотів Бекер, застібаючи ремінь. — Чоловічий туалет був зачинений... утім... я вже йду.
— Гидотний підар!
Бекер вухам своїм не повірив. Брудна лайка з вуст цієї пані була так само недоречною, як вода з унітазу у вишуканій карафці. Та коли Бекер придивився до дівчини, він помітив, що вона була не такою вже й рафінованою та вишуканою, як йому спочатку видалося. Очі — червоні та припухлі, а ліве передпліччя — набрякле. Під червонуватим подразненням шкіри на її руці виднілася синювата плоть.
«О Господи, — подумав Бекер. — Вона вводить собі наркотики прямо у вену. Хто б подумав?!»
— Геть звідси! — заверещала дівчина. — Геть звідси — і все!
Бекер на мить забув усе про перстень та про АНБ — геть усе. Йому стало жаль цю молоду дівчину. Мабуть, батьки прислали її сюди готуватися до вступу в коледж, забезпечивши карткою «віза», а вона он до чого докотилася — коле наркотики в брудному туалеті.
— Як ви почуваєтеся? — спитав він, рушаючи до дверей.
— Прекрасно, — відповіла вона викличним тоном. — Я вас не тримаю!
Бекер повернувся, щоб піти. І востаннє кинув сумний погляд на її передпліччя. «Ти нічим тут не зарадиш, Девіде. Не чіпай її та йди собі геть».
— Ну-у-у! — заверещала дівчина.
Бекер кивнув. Виходячи, він сумно всміхнувся їй.
— Будьте обережні.
РОЗДІЛ 67
— Сюзанно! — важко видихнув Ґейл, втупивши у неї погляд.
Він сидів на ній, розставивши ноги, усім тягарем тіла тиснучи їй на живіт. Його куприк боляче давив їй у лобок крізь тонку тканину спідниці. Кров із носа Ґейла капала їй на блузку. Сюзанні до горла підступила нудота, коли його руки опинилися в неї на грудях. Але вона нічого не відчувала. «Він що — торкається мене?» Вона не відразу второпала, що то він засті-бував верхній ґудзик її блузки.
— Сюзанно, — знову сказав Ґейл, важко дихаючи. — Допоможи мені вибратися звідси.
Сюзанні здалося, що вона марить. Те, що він щойно сказав, не мало ані найменшого сенсу.
— Сюзанно, допоможи мені! Стретмор убив Картукяна! Я сам бачив!
Вона не відразу збагнула почуте. «Стретмор убив Картукяна?» Ґейл, мабуть, і гадки не мав, що вона бачила його внизу, у шахті.
— Стретмор знає, що я його бачив! — сплюнув Ґейл. — Він і мене вб’є!
Якби Сюзанну не сковував страх, вона розсміялася б Ґейлу в обличчя. Вона добре знала принцип «розділяй і пануй», яким керувався цей колишній морський піхотинець: «Вигадуй брехню і зіштовхуй лобами своїх ворогів».
— Я кажу правду! — заволав він. — Нам треба викликати допомогу! Бо ми обидва в небезпеці!
Сюзанна не повірила жодному його слову.
Мускулисті ноги Ґейла, мабуть, затерпли, і він трохи попід-вівся, щоб перемістити свою вагу. А потім розкрив рота, щоб щось сказати. Але так і не встиг.
Коли Ґейл попідвівся, Сюзанна відчула, як кров повертається до її ніг. У неї навіть ще не сформувалася така-сяка думка, як рефлекторний інстинкт підкинув її ліву ногу й вона вцілила Ґейлу просто в калитку. Колінна чашечка з хрустом увійшла в м’який мішечок плоті між його ногами.
Ґейл заскімлив від нестерпного болю й обм’як. Скоцюрбившись, він упав набік. Сюзанна вивернулася з-під його тіла і, скочивши на ноги, пошкутильгала до дверей, прекрасно усвідомлюючи, що їй забракне сил вибратися геть.
Блискавично прийнявши рішення, Сюзанна зайшла за довгий кленовий стіл для засідань і вперлася ногами в килим. На її щастя, стіл мав ролики. Щосили відштовхнувшись, вона широким кроком рушила до скляної стіни, штовхаючи стіл поперед себе. Коліщатка були якісні, і стіл котився легко. Посеред блоку № З Сюзанна вже спромоглася розвинути максимальну швидкість.
Коли до стіни залишалося п’ять футів, вона сильно штовхнула стіл уперед і відпустила його. Почувся моторошний тріск, і стіна вибухнула скляним дощем. Уперше від часу спорудження шифрувального відділу його звуки потоком хлинули до блоку №3.
Сюзанна зупинилася й поглянула вперед. Через отвір зі скалками вона бачила, як котився стіл. Описавши широке коло по підлозі шифрувального відділу, він розчинився в темряві.
Сюзанна рвучко встромила свої ноги в понівечені туфлі, кинула останній погляд на Ґейла, який і досі звивався на підлозі, і вискочила до шифровідділу через море розбитого скла.
РОЗДІЛ 68
— А відразу цього не можна було зробити? Це ж так легко! — зневажливо пирхнула Мідж, забираючи в Брінкергофа ключі від директорського кабінету.
Брінкергоф пригнічено мовчав.
— Я все зітру перед тим, як піти, — запевнила його Мідж. — Хіба що вам із дружиною спаде на думку залишити цей запис для приватної колекції.
— Лишень візьми оту чортову роздруківку, — відрізав він, — і негайно вшивайся!
— Si, señor, — заквоктала Мідж із сильним пуерториканським акцентом. Підморгнувши Брінкергофу, вона пішла крізь приймальню до двійчастих дверей кабінету Фонтейна.
Приватний кабінет Леланда Фонтейна був зовсім несхожий на решту директорського офісу. Тут не було ані картин, ані м’яких крісел, ані рослин у вазонках, ані антикварних годинників. Увесь простір кабінету був підпорядкований зручності та ефективності. Робочий стіл зі скляною поверхнею та чорне шкіряне крісло стояли прямо перед величезним панорамним вікном. Три картотечні шафи примостилися в кутку біля невеличкого столика з кавоваркою. Над Форт-Мідом зійшов місяць, і його м’яке сяйво підкреслювало строгість обстанови директорського кабінету.