Стретмор зміряв поглядом охоплену панікою Сюзанну Флетчер. Тихо наблизившись до дверей офісу, він вийшов на сходовий майданчик і вдивився в темряву. Ґейла ніде не було видно. Потім він повернувся й зачинив за собою двері. Підперши їх стільцем, Стретмор підійшов до свого стола й витягнув щось із шухляди. У блідому світлі моніторів Сюзанна побачила, що він тримав у руці. Її обличчя стало білим, як крейда. То був пістолет.
Стретмор витягнув два крісла на середину кімнати. Повернув їх до дверей офісу й сів. Піднявши блискучу напівавтоматичну «берету», він спокійно націлив її на трохи прочинені двері. А за кілька секунд поклав пістолет собі на коліна.
І заговорив серйозним тоном.
— Сюзанно, тут ми в безпеці. Нам треба поговорити. Якщо в ці двері пройде Ґреґ Ґейл, то... — Він навмисне замовк, і його слова повисли в повітрі.
Сюзанна ошелешено мовчала.
Стретмор поглянув на неї крізь тьмяне світло свого кабінету. І поплескав по кріслу, що стояло біля нього.
— Сідайте, Сюзанно. Мені треба вам дещо сказати.
Та вона навіть не поворухнулася.
— Коли я закінчу, я дам вам пароль від ліфта. І ви самі вирішуватимете — іти геть чи залишатися.
Настала довга тиша. Сюзанна, як у трансі, пройшла до крісла й сіла поруч зі Стретмором.
— Сюзанно, — почав він. — Я не був із вами повністю відвертим.
РОЗДІЛ 73
Девіду Бекеру здалося, що його обличчя полили скипидаром, а потім підпалили. Перевернувшись на підлозі, він примружився й таки розгледів розпливчастий силует дівчини, що вже здолала половину відстані до обертальних дверей. Вона пересувалася короткими перебіжками, відчайдушно тягнучи за собою по кахляній підлозі свою торбу. Бекер спробував було підвестися, але не зміг. Пекучий вогонь засліпив його.
«Треба зупинити її!»
Він спробував вигукнути, але його легеням забракло повітря — там був лише нестерпний біль. «Ні!» — прокашляв Бекер. Та звук ледь зірвався з його вуст.
Бекер знав, що тієї миті, коли дівчина пройде у двері, вона зникне для нього назавжди. Він знову спробував гукнути, але його рот пеком пекло.
Ось дівчина майже добігла до дверей. Бекер, похитуючись, зіп’явся на ноги, хапаючи ротом повітря. І важко поплентався за нею. Дівчина вже вскочила в першу секцію обертальних дверей, тягнучи за собою торбину. А двадцять ярдів позаду неї плентався Бекер, майже наосліп намацуючи дорогу.
— Стривай! — хапнув він ротом повітря. — Стривай!
Дівчина несамовито сіпнулася у дверях. Ті почали обертатися, але раптом зупинилися. Білявка панічно обернулася й побачила, що то в отворі застрягла її торба. Нахилившись, дівчина щосили смикнула її, щоб витягнути.
Бекер зосередив свій тьмяний погляд на тканині торби, що стирчала із дверей. Коли він кинувся туди, то тільки й бачив, що червоний клаптик нейлону крізь щілину. Простягнувши вперед руки, він нахилився до нього. Та коли Бекер, упавши на підлогу, ось-ось мав схопити цей шматочок нейлону, той прослизнув у щілину — і зник. Двері крутнулися, і Девід вхопив руками повітря. Дівчина з торбою буквально випала з дверей на вулицю.
— Меґан! — жалісно скрикнув Бекер, падаючи на підлогу. Його очні яблука наче кололи розпеченими голками. Девідові здавалося, що він остаточно осліп, і до горла підкотився нудотний клубок. У запалій темряві відлунням застрибав його голос: — Меґан!
Девід Бекер не знав, скільки він пролежав отак на підлозі, перш ніж почув над головою гудіння флуоресцентних ламп. Усе решта було непорушно-спокійним. Звідкись із тиші долинув голос. Хтось гукав його. Девід спробував підвестися. Світ довкола нього став якимсь скособоченим і розпливчастим. Примружившись, він поглянув у вестибюль і побачив за двадцять ярдів від себе постать.
— Пане?
Бекер впізнав голос. То була та сама дівчина. Вона стояла біля іншого входу, що був трохи далі від обертальних дверей, і притискала до грудей свою торбу. Вигляд у неї був іще більш переляканий, ніж раніше.
— Пане? — спитала вона тремтячим голосом. — Я ніколи не казала вам, як мене звуть. Звідки ж ви дізналися моє ім’я?
РОЗДІЛ 74
Директор Леланд Фонтейн — то був чоловік-гора, шістдесяти років, коротко, по-військовому підстрижений і з жорсткими манерами. Коли він дратувався, його чорні, як ніч, очі палали вогнем, а дратувався він майже завжди. Леланд Фонтейн піднявся ієрархічними щаблями АНБ завдяки тяжкій сумлінній праці, вдалому плануванню власних дій та заслуженій повазі своїх попередників. Він був першим афро-американцем на посаді директора Агентства національної безпеки, але ніхто й ніколи не зважав на це: політика Фонтейна була однозначно сліпою до кольору шкіри, і його персонал теж наслідував цей принцип.
Фонтейн навмисне змусив Мідж та Брінкергофа стояти біля вікна, поки він мовчки виконував ритуал приготування чашки гватемальської кави. А потім, так і не дозволяючи їм сісти, всівся сам за стіл і взявся розпитувати своїх підлеглих, наче суворий директор школи — учнів, що проштрафилися. Переважно говорила Мідж — пояснювала ту низку екстраординарних подій, що змусила їх порушити священну недоторканність директорського офісу.
— Вірус? — холодно перепитав він. — Ви обоє гадаєте, що в нас завівся вірус?
Брінкергоф перелякано скривився,
— Так, сер, — відрізала Мідж.
— Через те, що Стретмор обійшов «Лабети?» — спитав Фонтейн, окинувши поглядом роздруківку, що лежала перед ним.
— Так, — підтвердила Мідж. — А ще ми маємо файл, над розшифруванням якого «Транскод» б’ється вже двадцять годин!
Фонтейн нахмурився.
— Принаймні, це згідно з вашимиданими.
Мідж було заперечила, але притримала язика й вирішила натомість відразу ж узяти бика за роги.
— У шифрувальному відділі — перебій електропостачання.
Фонтейн здивовано підняв очі.
Мідж підтвердила сказане коротким кивком голови.
— Повне відімкнення електроенергії. Джабба сказав, що це, можливо...
— Ви телефонували Джаббі?
— Так, сер, я...
— Джаббі? — розлючено підвівся Фонтейн. — А чому ж ви, чорт забирай, не зателефонували Стретмору?
— Ми телефонували! — захищалася Мідж. — І він сказав, що все в нормі.
Фонтейн на мить замовк, важко дихаючи.
— Тоді ми не маємо підстав не довіряти йому. — Його слова прозвучали як остаточне рішення. Він відсьорбнув кави.
— А тепер, з вашого дозволу, я займуся своєю роботою.
Мідж отетеріло розтулила рота.
— Перепрошую?!
Брінкергоф уже рушив до дверей, але Мідж наче прикипіла до підлоги.
— Я ж сказав — доброї ночі, міс Мілкен, — повторив Фонтейн. — Я пробачив вам.
— Але... але ж, сер, — затнулася вона. — Я... я протестую! Я гадаю, що...
— Ви протестуєте?! — суворо спитав директор, ставлячи чашку на стіл. — Це я протестую! Я протестую проти вашої присутності у своєму офісі! Я протестую проти ваших інсинуацій, що заступник директора цього агентства бреше. Я протестую...
— У нас — вірус, сер! Інтуїція підказує мені, що...
— Послухайте-но, міс Мілкен! Ваша інтуїція помиляється! Уперше — але помиляється!
Та Мідж не здавалася.
— Але ж сер! Командир Стретмор обійшов «Лабети»!
Фонтейн рушив до неї, ледь стримуючи свій гнів.
— Це його право! Я плачу вам за те, щоб ви наглядали за аналітиками та рештою службового персоналу — а не за те, щоб ви шпигували за заступником директора! Якби не він, ми б і досі розшифровували коди за допомогою олівця й аркуша паперу! А тепер — залиште мене! — І, повернувшись до Брінкергофа, який стояв у дверях і тремтів від страху, додав: — Обоє!
— За всієї поваги до вас, сер, — сказала Мідж, — я хотіла б рекомендувати вам послати групу фахівців-системників до шифровідділу — просто для того, щоб пересвідчитися...
— Нічого такого ми не робитимемо!
Після напруженої паузи Мідж кивнула.
— Чудово. На добраніч. — Вона обернулася й вийшла.
Брінкергоф, коли Мідж проходила повз нього, побачив із виразу її обличчя, що вона цього так не залишить аж поки не задовольнить свою інтуїцію. Він поглянув через кабінет на свого масивного шефа: той сидів за столом і аж сичав від гніву. Таким директора він іще не знав. Директор, якого він знав, був людиною, прискіпливою до кожної деталі, людиною, яка любила чіткість і однозначність. Він завжди спонукав своїх підлеглих знаходити і з’ясовувати всі недоречності щоденної роботи — навіть найдрібніші. І раптом він змушує їх заплющити очі на низку вкрай дивних подій!