Директор, безсумнівно, щось приховував, але Брінкергофу платили за те, щоб він допомагав, а не ставив запитання. Фонтейн уже багато разів доводив, що головне для нього — це загальне благо; і якщо допомога Брінкергофа полягала в тому, щоб змовчати й закрити на щось очі, то нехай так і буде. На жаль, Мідж платили за те, щоб вона ставила запитання, і Брінкергоф боявся, що саме для цього вона вирушила до шифрувального відділу.
«Ох буде нам на горіхи! Із занесенням до службової анкети», — подумав Брінкергоф, повертаючись до дверей.
— Чеде! — гаркнув Фонтейн з-за його спини. Директор таки помітив вираз Міджиного обличчя, коли вона виходила з його кабінету. — Не випускай її з цього офісу.
Брінкергоф кивнув і поквапливо рушив за Мідж.
Фонтейн зітхнув і обхопив голову руками. У його чорних, як вуглини, очах застиг важкий вираз. Додому йому довелося повертатися несподівано й довго. Тепер в АНБ відбувалися події, що могли змінити хід історії, а директор Фонтейн, як це не дивно, дізнався про це зовсім випадково.
Три місяці тому Фонтейн довідався, що командира Стретмора покидає дружина. Він також отримував повідомлення, що Стретмор працював до абсурду довго й ось-ось у нього мав статися нервовий зрив через надмірне навантаження. Попри розбіжності в поглядах на багато проблем, Фонтейн завжди надзвичайно високо цінував свого заступника — Стретмор був людиною талановитою та здібною, мабуть, найкращим фахівцем у всьому АНБ. Водночас після фіаско зі «Стрибунцем» Стретмор постійно зазнавав величезного психологічного навантаження. І через це Фонтейн нервував; сфера відповідальності його заступника в АНБ була надзвичайно широкою, тож директор мав турбуватися про надійність та безпеку власного агентства.
Фонтейну потрібна була людина, яка б контролювала непевного й хиткого Стретмора і стежила за ним, забезпечуючи його стовідсоткову адекватність, але виявилося, що це не так просто. Стретмор був людиною сильною й гордою; і Фонтейн мав організувати це стеження так, щоб не підірвати довіру до командира та його авторитет.
І з поваги до Стретмора Фонтейн вирішив сам взятися за виконання цього завдання. Він організував невидиме стеження за діяльністю командира Стретмора в шифрувальному відділі: за його електронною поштою, його кореспонденцією всередині офісу, його нарадами — за всім. Якщо над Стретмором нависне загроза нервового зриву, директор побачить попереджувальні ознаки з його роботи. Але замість ознак нервового зриву Фонтейн виявив задум однієї з найнеймовірніших розвідувальних інтриг, з якими йому тільки доводилося стикатися. Не дивно, що Стретмор аж зі шкіри пнувся: якщо його план вигорить, то він мав стократно компенсувати фіаско, пов’язане зі «Стрибунцем».
Фонтейн дійшов висновку, що Стретмор у нормі й працює на сто десять відсотків. Як і завжди, цей чоловік був хитрий, розумний і відданий. Найкраще, що міг вдіяти директор, — це не заважати і спостерігати, як командир творить своє чудо. Стретмор виробив план... і Фонтейн не мав наміру цей план перепиняти.
РОЗДІЛ 75
Стретмор помацав «берету» в себе на колінах. Попри лють, що кипіла в нього в крові, він запрограмував себе мислити чітко. Те, що Ґреґ Ґейл посмів зачепити Сюзанну Флетчер, страшенно його дратувало, але той факт, що це була його провина, дратував його ще більше, бо то була його ідея — послати Сюзанну до блоку № 3. Стретмор міг добре дати собі раду: упоратися зі своїми емоціями, розклавши їх по поличках, щоб вони жодним чином не завадили впоратися з проблемою під назвою «Цифрова фортеця». Він був заступником директора Агентства національної безпеки. І сьогодні його робота стала важливою, як ніколи.
Стретмор уповільнив дихання, щоб угамувати нервове напруження.
— Сюзанно, ви знищили електронні повідомлення Ґейла? — спитав він спокійним діловим тоном.
— Ні, — збентежено відповіла вона.
— Ви здобули пароль?
Сюзанна похитала головою.
Стретмор нахмурився і, прикусивши губу, став швидко міркувати. У нього виникла дилема. Він міг легко ввести пароль у свій ліфт — і Сюзанна поїде додому. Але вона була потрібна йому, тут, була потрібна її допомоги в пошуку пароля Ґейла. Стретмор ще не розповів їй, що знаходження того пароля було більше, ніж справою суто наукового інтересу, — то була абсолютна необхідність. Стретмор підозрював, що він і сам може здійснити пошук невідповідностей і знайти пароль, але він уже мав проблеми із запуском програми-«слідопита». І тому не хотів ризикувати знову.
— Сюзанно, — рішуче мовив він. — Я хочу, щоб ви допомогли мені знайти пароль Ґейла.
— Що?! — підвелася Сюзанна, лиховісно блиснувши очима.
Стретмор приборкав бажання підскочити й нагримати на неї. Він знав багато про мистецтво ведення переговорів: сильна позиція завжди в того, хто сидить. Він сподівався, що Сюзанна візьме з нього приклад. Але вона не зробила цього.
— Сядьте, Сюзанно.
Вона проігнорувала його слова.
— Сядьте, — повторив він тоном наказу.
Та Сюзанна стояла.
— Командире, якщо вам і досі не терпиться знайти алгоритм Танкадо, то ви можете зробити це самі. Я хочу звідси піти.
Стретмор опустив голову й набрав повні легені повітря. «Що ж, таки доведеться їй усе пояснити. Вона того варта», — подумав він. І Стретмор ухвалив рішення: Сюзанна Флетчер почує все. Він молив Бога, щоб його рішення виявилося правильним.
— Сюзанно, — почав командир. — Я не розраховував, що ситуація зайде так далеко. — Він провів рукою по голові. — Є деякі речі, про які я вам не сказав. Інколи людині мого рівня доводиться... — Він завагався, немов збирався зробити болісне зізнання. — Інколи людині в моєму положенні доводиться казати неправду людям, яких вона любить і поважає. І сьогодні був один із таких днів. — Він затримав на ній сумний погляд. — Те, що я вам скажу, я ніколи не збирався вам казати, і не лише вам, а й узагалі — нікому...
Сюзанна відчула на спині неприємний холодок. На обличчі командира застиг лячно серйозний вираз. Він і справді мав на думці щось таке, у що вона не була втаємничена. Жінка сіла.
Довга пауза.
Стретмор затопився поглядом у стелю, збираючись із думками.
— Сюзанно, — нарешті мовив він надтріснутим голосом. — Я не маю сім’ї. — Він поглянув на неї впритул. — Я не маю подружнього життя як такого. Моє життя підпорядковувалося любові до нашої країни. Моїм життям була робота отут, в АНБ.
Сюзанна мовчки слухала.
— Як ви, можливо, уже здогадалися, я невдовзі збирався вийти у відставку. Але я хотів вийти у відставку славно, з гордістю. Я хотів піти, знаючи, що справді увійшов в історію.
— Але ви вже увійшли в історію, — почула Сюзанна власний голос. — Ви створили «Транскод».
Та Стретмор, здавалося, її не почув.
— За останні кілька років наша робота тут, в АНБ, ставала дедалі важчою. Ми зіштовхнулися з такими супротивниками, про яких я навіть гадки не мав. Я кажу про громадян нашої ж країни. Адвокатів, фанатиків громадянських прав, ФЕК — усі вони доклалися до проблем, але справа навіть не в цьому. Є дещо важливіше — люди. Вони втратили довіру. їх охопив параноїчний страх. Вони почали вбачати в нас ворогів. У людях, як ми з вами, людях, яким не байдужі інтереси власної країни. І ми з подивом виявляємо, що нам доводиться боротисяза своє право захищати нашу країну і служити їй. Ми більше не миротворці. Ми — нишпорки, цікаві пронири, порушники прав людини. — Стретмор тяжко зітхнув. — На жаль, у цьому світі є наївні люди, які навіть уявити собі не можуть ті жахи, яких би вони зазнали, якби не наше втручання. І я вірю, що рятувати їх від їхнього ж невігластва — це наша місія.