— Чорт забирай!
Телефон озвався знову. Джабба проігнорував його.
— Трясця твоїй матері, Мідж! — стиха вилаявся він. — У шифровідділі все в нормі!
Телефон не вгавав, але Джабба взявся впаювати новий чіп. За хвилину чіп був уже на місці, а телефон усе дзвонив та дзвонив.
— Заради Бога, Мідж, — припини! Припини, кажу тобі! Продзвонивши ще секунд із п’ятнадцять, телефон нарешті замовк. Джабба полегшено зітхнув.
Та через хвилину угорі затріщав гучномовець внутрішнього зв’язку.
— Начальнику підрозділу системної безпеки, зв’яжіться, будь ласка, з комутатором для отримання повідомлення.
Джабба підкотив очі, не вірячи своїм вухам. «От настирна баба!» І проігнорував виклик.
РОЗДІЛ 79
Поклавши пейджер до кишені, Стретмор поглянув крізь темряву на блок № 3.
І простягнув руку Сюзанні.
— Ходімо.
Та їхні пальці так і не з’єднатися.
З темряви почувся довгий гортанний крик. Неподалік виринула постать — як багатотонна вантажівка, що мчить уночі з вимкненими фарами. Іще мить — і сталося зіткнення. Стретмор покотився по підлозі.
То був Ґейл. Пейджер таки видав їх.
Сюзанна почула, як «берета» стукнулася об підлогу, і на мить заклякла, не знаючи, що робити й куди бігти. Інтуїція підказувала їй тікати, але вона не мала коду ліфта. Серце підказувало їй допомогти Стретмору, але ж як? Обернувшись у відчаї, вона прислухалася: десь на підлозі мала точитися запекла боротьба не на життя, а на смерть. Але не почула нічого. Запала тиша — наче Ґейл вдарив командира і втік назад, у темряву.
Сюзанна чекала, напружено вдивляючись у ніч і сподіваючись, що Стретмор живий і неушкоджений. Минула, як їй здалося, ціла вічність, і вона прошепотіла:
— Командире?
Ще не встигла Сюзанна промовити це слово, як здогадалася, що зробила помилку. За мить ззаду її огорнув уже знайомий «аромат» Ґейла. А ще за мить вона вже беззвучно пручалася, хапаючи ротом повітря. Як і деякий час тому, Ґейл притиснув її до грудей своєю залізною хваткою.
— Як же в мене яйця болять! — прохрипів Ґейл їй на вухо.
Ноги в Сюзанни стали ватяними, а коліна — підігнулися. Зірки, що виднілися над нею крізь купол, раптом закружляли в шаленому танці.
РОЗДІЛ 80
Ґейл тримав Сюзанну за шию, як обценьками. Раптом він викрикнув у темряву:
— Командире, я спіймав твою улюбленицю. І вимагаю, щоб ти мене випустив звідси!
Відповіддю на його вимогу була тиша.
Ґейл іще міцніше притиснув Сюзанну.
— Яїй шию зламаю!
Прямо позаду клацнув курок пістолета. Голос Стретмора лунав спокійно та врівноважено:
— Відпусти її.
Сюзанна скорчилася від болю й прошепотіла:
— Командире!
Ґейл різко крутнув її на звук голосу Стретмора.
— Стріляй — і влучиш у свою безцінну Сюзанну. Хочеш спробувати?
Цього разу голос Стретмора пролунав ближче:
— Відпусти її.
— Спішу й падаю. Ти ж відразу мене вб’єш.
— Я нікого не збираюся вбивати.
— Та невже? Розкажеш про це Картукяну!
Стретмор підійшов іще ближче.
— Картукян помер.
— Не тринди. Це ти його вбив. Я сам бачив!
— Кидай Сюзанну, Ґреґу, — спокійно наказав Стретмор.
Ґейл міцніше притиснувся до Сюзанни й прошепотів їй на вухо:
— Це Стретмор штовхнув Картукяна — присягаюся!
— Вона не купиться на твій прийомчик «розділяй і пануй», — завважив Стретмор, підходячи ще ближче. — Відпусти її.
Ґейл просичав у темряву:
— Картукян — хлоп’я, заради Бога! Навіщо ти це зробив?! Щоб захистити свою жалюгідну таємницю?
Стретмор, здавалося, й оком не зморгнув.
— І що ж це за таємниця така?
— Ти, трясця твоїй матері, прекрасно знаєш, про що я кажу! Про «Цифрову фортецю»!
— Ой-ой-ой... — іронічно-поблажливо проказав Стретмор голосом холодним і незворушним, як айсберг. — То ти знаєш про «Цифрову фортецю»? Бо мені чомусь здалося, що ти заперечуватимеш і її існування.
— Пішов ти в сраку!
— Украй цікавий аргумент захисту!
— Слухай-но, йолопе, — сплюнув Ґейл. — Знай, що твій «Транскод» перегрівається й невдовзі вийде з ладу.
— Та невже? — саркастично хихикнув Стретмор. — Так чого ж ти від мене хочеш: щоб я розчахнув двері і викликав техніків із безпеки комп’ютерних систем?
— Саме так, — визвірився Ґейл. — І будеш останнім ідіотом, якщо цього не зробиш.
Цього разу Стретмор розреготався.
— Так ось у чому полягає твоя військова хитрість! Великий стратег знайшовся! «Транскод» перегрівається, тому відчини двері й випусти мене?
— Це правда, чорт тебе забирай! Я був у підземеллі! Аварійного живлення не вистачає, щоб прокачувати фреон!
— Дякую за підказку, — сказав Стретмор. — Але «Транскод» має автоматичну систему вимикання. При перегріванні він має вимкнутися — і «Цифрова фортеця» зникне сама собою.
Ґейл зневажливо пирхнув:
— Ти — божевільний. Та мені пофіг — згорить твій суперкомп’ютер чи не згорить. І цю бісову машину таки слід оголосити незаконною.
Стретмор зітхнув:
— Це белькотіння для малюків, Ґреґу. Відпусти її.
— Щоб ти мав змогу мене застрелити?
— Не збираюсь я в тебе стріляти. Мені просто потрібен пароль.
— Який іще пароль?
Стретмор знову зітхнув:
— Той, що прислав тобі Танкадо.
— Я й гадки не маю, про що ти кажеш.
— Брехун! — вичавила нарешті Сюзанна. — Я бачила електронні повідомлення від Танкадо у твоєму поштовому ящику!
Ґейл заціпенів. І крутнув Сюзанну обличчям до себе.
— Ти залазила до мого поштового ящика?
— А тискасував мого «слідопита»! — відрубала вона.
Ґейл відчув, як кров ударила йому в скроні. Він сподівався, що добре замів сліди; тому й гадки не мав, що Сюзанна знала, що він зробив. Не дивно, що вона не вірила жодному його слову. Ґейл відчув, як стіни стискаються довкола нього. Він збагнув, що ніколи не доведе власної правоти — йому забракне часу на переконування. І він у відчаї прошепотів:
— Сюзанно, Стретмор убив Картукяна...
— Відпусти її, — спокійно сказав командир. — Вона тобі не вірить.
— Ще б пак! — огризнувся Ґейл. — Жалюгідний брехливий вилупок! Звісно — не повірить, бо ти вже встиг прочистити їй мозок і зазомбувати її! Ти розповідаєш їй лише те, що вигідно тобі! Вона знає, щоти насправді хочеш зробити з «Цифровою фортецею»?
— Ну і що ж? — глузливо спитав Стретмор.
Ґейл знав: те, що він скаже, може стати або його квитком на волю, або смертним вироком. Він увібрав повні легені повітря і пішов ва-банк:
— Ти плануєш створити чорний хід до «Цифрової фортеці».
З того, що в шифрувальному відділі надовго запала тиша, Ґейл зрозумів, що влучив у ціль.
Спокійність та врівноваженість Стретмора зазнала важкого випробування.
— Хто тобі це сказав? — суворо спитав він хрипким та нервовим голосом.
— Я про це прочитав, — саркастично відказав Ґейл, намагаючись скористатися зміною ситуації. — В одному з твоїх «мозкових штурмів».
— Цього не може бути. Бо я ніколи їх не оприлюднюю.
— Та знаю, знаю. Я прочитав це безпосередньо з твоєї пошти.
Стретмор завагався.
— Ти що — проникнув до мого офісу?
— Ні. Я шпигував за тобою з блоку № 3.
Ґейл вимучив із себе самовпевнений смішок. Він знав: для того, щоб вибратися з шифрувального відділу живим, йому знадобиться вся майстерність переговірника, якої його навчили в морській піхоті.
Виставивши вперед пістолет, Стретмор присунувся іще ближче.
— А звідки ти дізнався про те, що я збираюся зробити чорний хід?
— Я ж сказав, що заліз до твого комп’ютера.
— Це неможливо.
Ґейл нарочито зневажливо пирхнув.
— Одна з проблем, коли наймаєш найкращих, командире, — це те, що вони виявляються кращими за тебе.
— Юначе, — скипів Стретмор, — я не знаю, звідки у вас така інформація, але я достеменно знаю, що ви зайшли надто далеко. Або ви негайно відпускаєте міс Флетчер, або я покличу службу безпеки, і ви проведете за ґратами решту свого життя.