Розкажіть усьому світу про «Транскод».
Тепер вас врятує лише правда...
Сюзанна аж похолола. В АНБ зберігалася найсекретніша інформація країни: протоколи військового зв’язку, коди підтвердження даних радіотехнічної розвідки, особисті дані шпигунів за кордоном, проекти передових видів зброї, цифровані документи, торгові угоди — цей список був нескінченним.
— Танкадо не посмів би! — впевнено сказала вона. — Знищення носіїв секретної інформації країни?
Сюзанна не могла повірити, що Танкадо насмілиться напасти на банк даних АНБ. Вона витріщилася на його повідомлення:
Вас врятує лише правда...
— Правда? — спитала вона. — Правда про що?
Стретмор важко дихав.
— «Транскод», — каркнув він. — Правда про «Транскод».
Сюзанна кивнула. Усе складалося докупи. Танкадо змушував АНБ розповісти всьому світу про суперкомп’ютер. Фактично, це був шантаж. Він поставив АНБ перед вибором: або сказати світу правду про «Транскод», або втратити банк даних. Сюзанна зі страхом та мимовільною повагою уставилася на текст. Унизу екрана лиховісно блимав один-єдиний рядок:
Введіть пароль
Дивлячись на пульсуючі слова, Сюзанна все збагнула — і про вірус, і про пароль, і про перстень Танкадо, і про майстерно замислений шантаж. Пароль не мав жодного стосунку до замикання чи відмикання алгоритму — він був протиотрутою. Цей пароль зупиняв вірус. Сюзанна багато читала про подібні віруси: вбивчі програми, що містили вмонтовані «ліки» — таємний ключ для знешкодження вірусу.
«Танкадо ніколи не планував знищити банк даних — він хотів змусити нас публічно визнати існування «Транскоду»! І тоді він надасть нам ключ, щоб ми мали змогу цей вірус зупинити!»
Тепер Сюзанна збагнула, що в плані Танкадо стався жахливий збій: японець не збирався помирати. А збирався сидіти в якомусь іспанському барі й дивитися прес-конференцію Сі-ен-ен про надсекретний комп’ютер-дешифрувальник, який США мали у своєму розпорядженні. Він планував, що після цієї прес-конференції зателефонує Стретмору, прочитає зі свого персня пароль і врятує банк даних від знищення. А потім, добряче повтішавшись, зникне в тінь як справжній герой боротьби за громадянські права.
Сюзанна гепнула кулаком по столу.
— Нам треба будь-що знайти той перстень! Бо він — єдиний справжній пароль! — Тепер вона розуміла все: не було ніякого напарника на ім’я Північна Дакота, не було пароля-дубліката. Навіть якщо АНБ публічно заявить про існування суперкомп’ютера, то поряд уже не буде Танкадо, щоб врятувати ситуацію.
Стретмор мовчав.
Ситуація була набагато серйознішою, аніж Сюзанна могла собі уявити. Приголомшувало в цій ситуації те, що Танкадо дозволив собі зайти так далеко. Він, вочевидь, добре усвідомлював, що станеться, якщо АНБ не роздобуде того персня, однак в останні секунди свого життя віддав свій перстень першому зустрічному. Він навмисне зробив так, щоб перстень не потрапив до рук АНБ. Утім, Сюзанна прекрасно розуміла, що цього й слід було очікувати від Танкадо, бо він подумав, що то саме вонивбили його!
Та вона не могла до кінця повірити, що Танкадо пішов на таке. Японець був пацифістом. Він не прагнув руйнації, він просто хотів виправити ситуацію. Ситуацію, породжену існуванням «Транскоду», який загрожував праву індивіда на таємниці приватного життя. Хотів, щоб увесь світ дізнався: АНБ піддивляється й підслуховує. Знищення банку інформації АНБ було актом агресії, і Сюзанна уявити собі не могла, що Танкадо на це здатний.
Виття сирен повернуло її до реальності. Сюзанна кинула погляд на розгубленого командира і збагнула, про що він думає. Були зруйновані не лише його плани вмонтувати чорний хід у «Цифрову фортецю»; ба більше: його необачність та необережність підштовхнули АНБ до події, яка могла стати найбільшою розвідувальною катастрофою в історії Сполучених Штатів.
— Командире, це не ваша провина! — настійливо гукнула вона, перекриваючи виття сигналізації. — Якби Танкадо не помер, то ми могли б із ним поторгуватися, бо мали б варіанти!
Та командир Стретмор нічого не чув. Його життя скінчилося. Тридцять років він прослужив своїй країні. Це мав бути його момент слави, його внесок в історію: чорний хід до світового шифрувального стандарту. А натомість він послав вірус до банку даних Агентства національної безпеки. І тепер цей вірус не зупинити — хіба що вимкнути електроживлення і стерти всі до останнього мільярди бітів інформації, яку вже ніколи не вдасться поновити. Лише перстень міг врятувати їх, і якщо на цей момент Девід його не знайшов, то...
— Я хочу вимкнути «Транскод», — взяла Сюзанна ситуацію у свої руки. — Я спущуся в підземелля й вимкну рубильник.
Стретмор повільно повернувся до неї і глянув їй у вічі. І Сюзанна побачила перед собою психічно зламану людину.
— Я сам це зроблю, — каркнув він. Потім підвівся, і, намагаючись вибратися з-за стола, перечепився й мало не впав.
Сюзанна посадовила його назад за стіл.
— Ні! — гаркнула вона тоном, що не допускав заперечень. — Япіду.
Стретмор затулив обличчя руками.
— Гаразд. Нижній поверх. За фреоновими насосами.
Сюзанна швидко рушила до дверей, але на півдорозі зупинилася й озирнулася.
— Командире! — скрикнула вона. — Це іще не кінець. Ми ще не програли. Якщо Девід вчасно знайде перстень, то ми зможемо врятувати банк даних!
Стретмор не відповів.
— Зателефонуйте до банку даних! — наказала Сюзанна. — Попередьте їх про вірус! Ви — заступник директора АНБ! Мусите діяти рішуче й негайно! Мусите перемогти!
Як в уповільненому кіно, Стретмор підвів голову. І, як чоловік, що робить найважливіше рішення у своєму житті, він трагічно кивнув.
Сюзанна рішуче кинулася в темряву.
РОЗДІЛ 87
Мопед «Веспа» вискочив на крайню праву смугу руху автостради Гуельва. Розвиднювалося, а рух уже був досить інтенсивний — то севільська молодь поверталася додому після нічних розваг на березі моря. Шалено сигналячи, Бекера обігнав мікроавтобус, напхом напханий підлітками. Девідів мопед був як тріска в океані автомобільного руху. А за чверть милі від нього розбите таксі, сиплячи іскрами, теж вибралося на автостраду. Давши газу, воно зачепило боком «Пежо 504» — і той вискочив на трав’янисту роздільну смугу.
Бекер проїхав повз дорожній знак «SEVILLA CENTRO 2 km». Він знав, що коли дістанеться до центру, можливо, у нього з’явиться шанс. Спідометр мопеда показував шістдесят кілометрів на годину.
«До з’їзду з автостради — дві хвилини».
Він знав, що насправді не має стільки часу, бо десь позаду його наздоганяло таксі. Майже злившись із силуетом мопеда, він до упору накручував газ. Почувся приглушений постріл — і повз нього просвистіла куля. Бекер різко взяв ліворуч, петляючи між смугами руху, сподіваючись виграти час. Та то було марно. До з’їзду залишалося ще триста ярдів, а таксі, ревучи двигуном, невпинно наздоганяло його. Їх розділяли два — три авто. Бекер зрозумів, що за кілька секунд його або підстрелять, або розчавлять. Він поглянув уперед, видивляючись можливий маршрут втечі, та по обидва боки автостради тягнулися круті схили, посилані гравієм. Пролунав іще один постріл. І Девід прийняв рішення.
Верескнувши покришками й сипнувши снопом іскор, він різко взяв праворуч і звернув із дороги. Колеса мопеда вперлися в край схилу. Бекер щосили намагався втримати рівновагу, коли «Веспа», гребонувши гравію й вихляючи туди-сюди, пішла вгору схилом. Колеса шалено оберталися, чіпляючись за голу землю. Маленький двигунчик жалісно завивав, намагаючись впоратися з навантаженням. Бекер додав газу, сподіваючись, що двигун витримає. Він не насмілювався поглянути назад, бо був певен: зараз таксі різко загальмує, зупиниться — і йому навздогін полетять кулі.
Але так не сталося.
Мопед вискочив на вершину насипу — і раптом Девід побачив центр міста. Його вогні розляглися перед ним, наче неозоре зоряне небо. Продершись на повній швидкості крізь якісь зарості, Бекер перелетів через бордюр і вискочив на трасу. Несподівано його «Веспа» побігла якось жвавіше. Проспект Луїса Монтото немов сам котився в неї під колесами. Ліворуч промайнув футбольний стадіон. Девід вирвався на простір.