У шифровідділі панувала темрява. Сюзанна завмерла, намагаючись зорієнтуватися. Звук пострілу безперервно гримів у неї в голові. З люка виривалася гаряча пара — наче гази із вулкана, що ось-ось мав вибухнути.
Сюзанна вилаяла себе за те, що залишила «берету» біля Стретмора.
«Вона ж залишила її біля нього — так чи ні? Чи в блоці № 3?» Коли її очі призвичаїлися до темряви, вона придивилася до зяючої діри у скляній стіні блоку № 3. Монітори світилися слабко, але вона таки розгледіла Ґейла, що лежав непорушно на підлозі в тому ж положенні, у якому вона його залишила. Стретмора ніде не було видно. Сюзанна рушила до офісу командира, вже наперед нажахана тим, що вона може побачити.
Та коли вона вже розвернулся, щось здалося їй дивним. Прозадкувавши, вона знову зазирнула в діру в стіні блоку № 3. У тьмяному світлі вона побачила руку Ґейла — але та не була притиснута до його тіла. Ґейл уже не був зв’язаний, як мумія. Його рука занесена в нього над головою, а тіло розпростерлося на підлозі головою до середини приміщення.
«Він що — вивільнився? Але ж він не рухався. І лежав непорушно, наче мрець».
Сюзанна уважно придивилася до «шпаківні» Стретмора, причепленої високо на стіні.
— Командире!
Тиша.
Про всяк випадок вона обережно рушила до блоку № 3. У руці Ґейла виднівся якийсь предмет. Він тьмяно виблискував у світлі моніторів. Сюзанна присунулася ближче... іще ближче... — і раптом узріла, що товін тримав. То була та сама «берета».
Сюзанна мимовільно охнула. Простеживши поглядом за вигином руки Ґейла, вона дійшла до його обличчя. І те, що побачила, було немислимим. Половину обличчя Ґреґа Ґейла заливала кров, а на килимі розпливалася темна пляма.
— О Господи! — вихопилося в Сюзанни, і вона непевно позадкувала. То не командирський постріл почула вона! Вона почула постріл Ґейла!
Жінка рушила до тіла, наче у трансі. Вочевидь, Ґейл якось примудрився вивільнитися. Принтерні кабелі купкою валялися біля його тіла. «Напевне, я залишила пістолет на кушетці», — припустила Сюзанна. У блакитному світлі екранів кров, що сочилася з отвору в голові, здавалася чорною.
А на долівці біля Ґейла лежав шматок паперу. Сюзанна непевно підійшла до нього й підібрала. То був лист.
Мої любі друзі! Сьогодні я позбавляю себе життя, спокутуючи гріхи, про які хочу розповісти...
Не вірячи власним очам, Сюзанна витріщалася на передсмертну записку у своїй руці. Вона почала читати — повільно, не поспішаючи. То було щось сюрреалістичне, абсолютно нереальне — так не схоже на Ґейла: детальний перелік власних злочинів. Він визнавав усе: здогадався, що Північна Дакота — це блеф, найняв кілера, щоб убити Енсея Танкадо й забрати в нього перстень, зіштовхнув зі сходів Філа Картукяна, планував продати «Цифрову фортецю».
Сюзанна дійшла до останнього рядка. Вона не була готова до того, що прочитала. Тому завершальні рядки передсмертного листа стали для неї оглушливим ударом.
А понад усе мені щиро жаль Девіда Бекера. Перепрошую, то амбіції засліпили мене.
Коли Сюзанна стояла, тремтячи, над тілом Ґейла, позаду почулися кроки. Хтось швидко наближався. Вона обернулася — неквапливо, як в уповільненому кіно.
У дірі розбитої стіни показався Стретмор — блідий і захеканий. Шокований, він витріщився на труп Ґейла.
— О Господи! — скрикнув він. — Що тут сталося?
РОЗДІЛ 93
Святе причастя.
Гулогот помітив Бекера відразу ж. Куртку хакі не помітити було неможливо, тим більше, що на ній збоку розпливлася кривава пляма. Ця куртка рухалася тепер посеред центрального проходу в морі чорного вбрання.
«Він, напевне, не знає, що я тут, — подумав Гулогот і всміхнувся. — Він — мрець».
Убивця ввімкнув крихітні металеві контакти на своїх пальцях, радий із того, що невдовзі передасть своєму американському зв’язковому приємну новину.
«Скоро, — подумав він. — Дуже скоро».
Наче хижак, що заходить на жертву із завітряного боку, Гулогот рушив до тильної частини собору. І почав наближатися — прямо по центральному проходу. Гулогот не мав настрою ловити Бекера в натовпі, що прямуватиме до виходу. Мисливцю пощастило — його здобич потрапила в пастку. Гулоготу треба якось примудритися ліквідувати Бекера тихо, без зайвого шуму. Глушник, який він мав при собі, — найкращий із тих, які можна придбати за гроші, — видавав звук не сильніший, ніж звичайне кахикання. Тому все мало обійтися чин-чином.
Коли Гулогот наближався до куртки хакі, він не помічав тихого невдоволення людей, повз яких проходив. Звісно, парафіяни розуміли ентузіазм людини, яка прагнула дістати Боже благословення, але ж існували суворі правила процедури: дві черги, один за одним.
А Гулогот не зупинявся. І швидко наближався до Бекера. У кишені куртки він намацав свій револьвер. Вирішальний момент настав. Допоки Девіду Бекеру просто неймовірно щастило, і тому не було потреби й далі спокушати долю.
Чоловік у куртці хакі був тепер лише на десять людей попереду; він рухався центральним проходом, пригнувши голову. Гулогот уже подумки прорепетирував убивство. Намальована ним картина була чіткою: він протиснеться до Бекера, тримаючи пістолет низько й так, щоб ніхто не бачив. А потім всадить йому в спину дві кулі — і відразу ж підхопить та потягне до лави, як стурбований друг. Потім рушить до тильної частини церкви начебто по допомогу. І в загальному сум’ятті зникне, перш ніж хто-небудь здогадається, що трапилося.
П’ятеро чоловік. Четверо. Троє.
Намацавши в кишені пістолет, Гулогот приготувався. Він вистрелить із низької позиції, зі стегна — угору, Бекеру в спину. Таким чином куля влучить або в спинний хребет, або, пробивши легені, у серце. Та навіть якщо він не влучить у серце, Бекер помре. Пробита легеня — це смертельне поранення, принаймні в Іспанії — це точно, хоча в більш просунутих у медичному сенсі країнах може й не смертельне.
Два чоловіки... один... Нарешті Гулогот вийшов на свою жертву. Як вправний танцюрист, що виконує гарно завчене па, він пірнув праворуч. Поклавши руку на чоловіка в куртці хакі, він наставив пістоль — і вистрелив.
Тіло чоловіка враз заклякло. І за мить заточилося. Гулогот ухопив свою жертву під пахви й одним швидким рухом всадовив на лавку ще до того, як на спині почала розпливатися кривава пляма. Люди, що були поблизу, обернулися. Та Гулогот не звернув на них ані найменшої уваги — за кілька секунд його вже тут не буде.
Він став мацати безжиттєві пальці чоловіка, шукаючи перстень. Але не знайшов — пальці були голі, без прикрас. Гулогот осатаніло крутнувся, зиркнувши на обличчя вбитого. І відразу ж закляк від жаху: то не було обличчя Девіда Бекера.
Рафаель де ля Маза, банкір із передмістя Севільї, помер майже миттєво. Він і досі стискав у руці п’ятдесят тисяч песет, які заплатив йому дивний американець за дешеву чорну куртку.
РОЗДІЛ 94
Закипаючи від гніву, Мідж Мілкен стояла біля охолоджувача води неподалік входу до зали засідань.
«Чим там, у біса, займається Фонтейн?! — Зіжмакавши свій паперовий стаканчик, вона із силою кинула його в сміттєву корзину. — У шифрувальному відділі відбувається щось дивне! Це я точно відчуваю!» Мідж знала, що є лише один спосіб довести свою правоту. Вона піде до шифровідділу й сама все перевірить. За потреби і Джаббу із собою прихопить. Крутнувшись на п’ятах, вона рушила до дверей.
Раптом, немов нізвідкіля, виник Брінкергоф і заступив їй дорогу.
— Ти куди це?
— Додому! — збрехала Мідж.
Та Брінкергоф не відступав. Мідж люто вирячилася на нього.
— Це Фонтейн сказав тобі не випускати мене?
Брінкергоф зніяковіло відвернувся.
— Чеде, кажу тобі, у шифровідділі щось відбувається, щось надзвичайно важливе. Не знаю, чому Фонтейн клеїть із себе дурня, але «Транскоду» загрожує небезпека. Зараз там відбувається щось лихе!
— Мідж, — заспокійливо мовив Брінкергоф, рушаючи до запнутих шторами дверей зали засідань. — Нехай директор сам розбирається.