Та коли Стретмор рушив до рубильника, він збагнув, що залишилася одна остання перешкода: тіло Картукяна й досі лежало на охолоджувальних ребрах. Якщо вирубати струм, а потім запустити головний генератор, знову станеться коротке замикання й знеструмлення. Труп треба було усунути.
Стретмор окинув поглядом химерні рештки плоті й схилився над ними. Простягнувши руку, він вхопився за п’ясть загиблого. На дотик його плоть була схожа на пінопласт. Тканини спеклися. Усе тіло втратило вологу. Командир заплющив очі, міцніше вхопився за п’ясть — і смикнув. Тіло піддалося на дюйм чи два. Стретмор смикнув сильніше. Тіло знову трохи зсунулося. Командир смикнув щосили — і раптом позадкував та полетів навзнак у воду, боляче вдарившись спиною об кожух генератора. Силячись сісти, Стретмор із жахом витріщився на предмет, який тримав у руці: то було передпліччя Картукяна. Воно відірвалося біля ліктя.
А нагорі чекала Сюзанна, заклякнувши, наче паралізована, на кушетці у блоці № 3. Ґейл лежав біля її ніг. Вона навіть уявити не могла — чому ж командир так затримується? Спливали хвилини. Вона намагалася викинути Девіда з думок, але марно. З кожним новим виттям сирен слова Ґейла відлунювали в неї в голові. «Мені щиро жаль Девіда Бекера». Сюзанні здалося, що вона ось-ось збожеволіє.
Жінка вже збиралася була скочити й вибігти до шифровідділу, як нарешті сталося те, чого вона чекала: Стретмор вимкнув рубильник і вирубив струм.
І вмить шифрувальний відділ поглинула тиша. Сирени змовкли, наче вдавилися власним виттям, а монітори в блоці № 3 заблимали і згасли. Труп Ґреґа Ґейла розчинився в темряві, і Сюзанна інстинктивно підібрала ноги на кушетку, а потім загорнулася в Стретморів піджак.
Темрява.
Тиша.
Іще жодного разу не чула вона в шифровідділі такої тиші. Низьке гудіння генераторів чулося завжди. А тепер не чулося нічого — тільки величезна машина важко дихала й полегшено зітхала. Вона поволі остигала — шиплячи й потріскуючи.
Сюзанна заплющила очі і стала молитися за Девіда. Її молитва була проста: вона благала Бога, щоб той захистив чоловіка, якого вона кохала.
Сюзанна не була релігійною людиною й тому ніколи не сподівалася на відповідь на свою молитву. Та коли біля її грудей почулося якесь дрижання, вона аж підскочила від несподіванки. І вхопилася за груди. За мить вона збагнула — вібрацію, яку вона відчула, йшла не від десниці Господньої. Ця вібрація йшла з кишені командирського піджака. На своєму пейджері він вимкнув дзвінок й увімкнув беззвучний вібратор. Хтось прислав командиру Стретмору повідомлення.
А шістьма поверхами нижче біля рубильника стояв Стретмор. Тепер на підземних поверхах шифрувального відділу було темно, хоч в око стрель. Він якусь мить постояв, насолоджуючись темрявою. Згори на нього капала вода. То була наче буря посеред ночі. Стретмор закинув голову, щоб теплі краплини змили його провину.
«Я — переможець».
Він нахилився і змив зі своїх рук залишки плоті Картукяна.
Його мрії про «Цифрову фортецю» зазнали фіаско. Що ж, він зможе з цим змиритися. Тепер єдиним, що мало значення, була Сюзанна. Уперше за багато десятиріч він зрозумів, що існувало в житті дещо більше, аніж батьківщина та честь.
«Я пожертвував найкращі роки свого життя батьківщині та честі. А як же кохання?»
Надто довго він позбавляв себе цієї втіхи. І навіщо? Щоб побачити, як якийсь молодий викладач викрадає його мрії? Стретмор створив Сюзанну, виплекав її. Він захищав її. Він заслуживїї. І тепер нарешті він отримає її. Сюзанна шукатиме захисту в його обіймах, коли їй більше ні до кого буде звернутися по допомогу. Вона прийде до нього — беззахисна й безпорадна, убита горем, і він із часом продемонструє їй, що кохання загоює будь-яку рану та вгамовує будь-який біль.
Честь. Батьківщина. Кохання.
Невдовзі Девіда Бекера принесуть у жертву заради цих трьох високих понять.
РОЗДІЛ 103
Командир воскреснув із люка, наче Лазар із мертвих. Одяг на ньому геть увесь намок, але хода його була легкою та впевненою. Розмашистими кроками він рушив до блоку № 3, до Сюзанни. Назустріч своєму майбутньому.
Підлога шифровідділу знову купалася у світлі. Фреон вливався в задимлений розпечений «Транскод», наче збагачена киснем кров. Стретмор знав, що охолоджувачу знадобиться кілька хвилин, щоб дістатися до нижньої частини корпусу й запобігти загорянню найнижчих процесорів, але був певен, що вжив заходів вчасно. Він тріумфально зітхнув, передчуваючи перемогу — і не знаючи правди: було надто пізно.
«Я— переможець!» — знову майнуло в його голові. Він не звернув увагу на зяючу діру в стіні блоку № 3 і пішов до електронних дверей. Ті засичали й відчинилися. Командир зробив крок усередину.
Перед ним стояла Сюзанна — мокра та скуйовджена. На ній був його піджак. Вона була схожа на першокурсницю, що потрапила під дощ. А він почувався старшокурсником, який віддав їй свій светр. Уперше за багато років він відчув себе молодим. Його мрія справджувалася.
Та коли Стретмор підступив ближче, то збагнув, що дивиться в очі жінці та не впізнає її. Вона пропікала його крижаним поглядом. Від ніжності не залишилося й сліду. Сюзанна Флетчер стояла, заціпенівши, немов непорушна кам’яна статуя. Єдиним помітним рухом були сльози, що котилися з її очей.
— Сюзанно?
По її тремтячій щоці скотилася сльоза.
— Що трапилося? — благально спитав командир.
Калюжа крові з тіла Ґейла розповзлася по килиму, немов нафтова пляма поверхнею океану. Стретмор бентежно зиркнув на труп, а потім — на Сюзанну.
«Невже вона знає? Але ж звідки? Не може вона нічого знати, — подумав Стретмор. — Бо я замів усі сліди».
— Сюзанно? — знову промовив він, підступаючи ближче. — Що сталося?
Та Сюзанна навіть не ворухнулася.
— Ви непокоїтеся через Девіда?
Куточок її рота злегка затремтів.
Стретмор підступив іще ближче. Він хотів був простягнути до неї руку, але завагався. Згадка про Девіда стала тріщиною в греблі, що стримувала велике горе. Тріщинка поволі розходилася: спочатку тремтіння, потім наче оглушлива хвиля нещастя пронеслася її венами. Насилу стримуючись, Сюзанна розтулила рота, щоб заговорити. Але не змогла.
Не відриваючи крижаного погляду від Стретмора, вона витягнула руку з кишені його піджака. У руці вона тримала якийсь предмет. А потім простягнула його командиру тремтячою рукою.
Стретмор очікував побачити «берету», націлену йому в живіт. Та пістолет і досі лежав на підлозі, так доречно вкладений у руку Ґейлу. Предмет у Сюзанниній руці був меншим за розміром. Стретмор витріщився на нього — і за мить усе второпав.
Поки він витріщався, реальність спотворилася, а час поповз повільно, немов слимак. Він почув биття власного серце. І чоловік, який упродовж років звик перемагати титанів, вмить пропав, безслідно щез. Його кохання вбило — власне глупство. Він зробив простий шляхетний жест — накрив її своїм піджаком. А в ньому залишив свій пейджер.
Тепер уже Стретморові настала черга непорушно заціпеніти. Сюзаннина рука затремтіла ще сильніше, і пейджер упав до ніг Ґейла. Із виразом людини, яку зрадили, вона кинулася повз нього й вискочила з блоку № 3.
Командир їй не заважав. Неквапливо, як в уповільненому кіно, він нахилився і взяв пейджер. Нових повідомлень там не було — Сюзанна прочитала їх усі. Охоплений відчаєм, Стретмор прокрутив увесь список:
ОБ’ЄКТ: ЕНСЕЙ ТАНКАДО — ЛІКВІДОВАНО
ОБ’ЄКТ: П’ЄР КЛУШАР — ЛІКВІДОВАНО
ОБ’ЄКТ: ГАНС ГУБЕР — ЛІКВІДОВАНО
ОБ’ЄКТ: РОЧІО ЕВА ҐРАНАДА — ЛІКВІДОВАНО
Список ішов далі. Хвиля жаху накотилася на Стретмора. «Я все зможу пояснити! Хто-хто, а вона мусить зрозуміти! Неодмінно зрозуміє! Батьківщина! Честь!» Та залишилося ще одне повідомлення, якого він іще не побачив і яке ніколи не зможе пояснити. Тремтячи від страху, він прокрутив список і прочитав останнє повідомлення: