— Три, — прошепотіла приголомшена Сюзанна.
— Три! — заволав Бекер з Іспанії.
Але у вибухлому хаосі їх, здавалося, ніхто не почув.
— Нам гаплик! — скрикнув технар.
ВР яскраво заблимала — то осердя потонуло в потоці нападників. Угорі заревіли сирени.
«Скачується інформація!»
«Швидкісні підключення в усіх секторах!»
Сюзанна рухалася, наче уві сні. Вона крутнулася до клавіатури Джабби. Обертаючись, вона на мить спинила погляд на своєму нареченому, Девіді Бекері. І знову його голос вибухнув угорі.
«Три! Різниця між 235 та 238 — три!»
Усі в кімнаті поглянули вгору на екран.
«Три!» — закричала Сюзанна, долаючи какофонію сирен та криків фахівців. Вона показала на екран. Усі простежили поглядом і побачили простягнуту руку Танкадо з трьома калічними пальцями на сліпучому севільському сонці.
Джабба аж закляк на місці.
— О Боже праведний! — Він второпав, що геніальний каліка увесь часпідказував їм відповідь.
— Три — це просте число! — випалила Соші. — Три — просте число!
На обличчі Фонтейна з’явився спантеличений вираз.
— Невже все так просто?
— Скачується інформація! — скрикнув технар. — І скачується дуже швидко!
В одну мить всі, хто був на подіумі, рвонули до термінала — маса людей із простягнутими руками. Але Сюзанна, як вправний гравець у регбі, кинулася напрямки через натовп, першою опинилася в «заліковому полі» і вдрукувала цифру 3.
І на екрані, що панував над усім цим гармидером, з’явився простий напис:
Ввести пароль З?
— Так! — скомандував Фонтейн. — Негайно!
Затамувавши подих, Сюзанна опустила палець на клавішу «Ввід». Комп’ютер пискнув один раз.
Усі стояли, боячись поворухнутися.
Минуло три болісно довгі секунди, але не сталося нічого.
Сирени вили й далі. П’ять секунд. Шість.
«Скачується інформація!»
«Жодної зміни!»
Мідж аж підскочила і стала несамовито тицяти пальцем на екран угорі.
— Дивіться, дивіться!
А на екрані з’явилося повідомлення.
Код-убивцю підтверджено
— Завантажити фільтри системного захисту! — скомандував Джабба.
Та Соші випередила його і вже встигла послати команду.
— Скачування інформації перерване! — заволав технар.
— Вторгнення перепинене!
На ВР угорі почав відновлюватися перший захисний щит. І чорні лінії, що нападали на осердя, були миттєво відрізані.
— Поновлюється! — скрикнув Джабба. — Ця бісова штука поновлюється!
Усі на якусь мить завмерли, мимоволі відмовляючись вірити, боячись, що за кілька секунд усе знову рухне. Та ось почав з’являтися другий захисний щит, потім — третій. І за кілька секунд повністю відновилася вся система фільтрів. Банк даних знову був під надійним захистом.
У приміщенні вибухнув радісний гармидер. Хаос. Технарі обнімалися, тріумфально підкидаючи вгору комп’ютерні роздруківки. Сирени стихли й замовкли. Брінкергоф обхопив руками Мідж і так і завмер. Соші Вибухнула зливою сліз.
— Джаббо, — суворо спитав незворушний Фонтейн. — Скільки їм вдалося витягнути?
— Дуже мало, — відповів Джабба. — Дуже мало. Жодного повного документа.
Фонтейн повільно кивнув, і в кутиках його рота промайнула тінь посмішки. Він озирнувся, шукаючи поглядом Сюзанну Флетчер, але та вже йшла до передньої частини кімнати. Перед нею був Девід, чиє обличчя займало увесь стінний екран.
— Девіде!
— Привіт, красуне! — усміхнувся він.
— Повертайся додому, — сказала вона. — Негайно ж повертайся додому.
— І зустрінемося в «Кам’яній садибі»? — поцікавився він.
Вона кивнула, і на очах у неї виступили сльози.
— Домовилися.
— Агенте Сміт! — гукнув Фонтейн.
На екрані за Бекером з’явився Сміт.
— Слухаю, сер.
— Виявляється, у містера Бекера сьогодні побачення. Потурбуйтеся, щоб він дістався додому негайно.
Сміт кивнув.
— Наш літак — у Малазі. — Він поплескав Бекера по плечу. — У вас попереду приємна подорож, професоре. Коли-небудь літали на «Лірджет-60»?
Бекер усміхнувся.
— Давно. Аж учора.
РОЗДІЛ 128
Сюзанна прокинулася, коли вже сяяло сонце. Його лагідні промені пробивалися крізь штори й падали на її пухове ліжко. Вона потягнулася до Девіда. «Невже це мені сниться?» Її тіло й досі було неслухняним і виснаженим після вчорашньої ночі, а в голові трохи паморочилося.
— Девіде? — простогнала вона.
Тиша. Сюзанна розплющила очі, і досі відчуваючи кольки в шкірі. Ліжко біля неї було холодне. Девіда не було.
«Це мені сниться», — подумала Сюзанна. Вона сіла, підклавши подушку під спину, й оглянула кімнату, оформлену у вікторіанському стилі — скрізь мережива та антикваріат. То був найкращий люкс у готелі «Кам’яна садиба». Її невеличка валізка лежала посеред дубової підлоги... а її нижня білизна — біля ліжка на кріслі у стилі королеви Анни.
А чи й справді Девід приїхав? їй дещо пам’яталося — ось він притиснувся до неї, ось він будить її ніжними легенькими поцілунками. Може, їй усе це наснилося? Вона повернулася й поглянула на туалетний столик побіля ліжка. На ньому стояла порожня пляшка шампанського, дві склянки... і записка.
Протерши сонні очі, Сюзанна накинула на голе тіло стьобану ковдру й прочитала записку:
Люба Сюзанно,
Я тебе кохаю,
Без воску, Девід.
Її огорнула тепла хвиля радості, і жінка притиснула записку до грудей. Це таки дійсно був Девід. «Без воску...» Цей код їй іще належало розшифрувати.
Щось зашаруділо в кутку, і Сюзанна підняла голову. На плюшевому дивані, ніжачись в ранковому сонці, у халаті сидів Девід Бекер і крадькома за нею спостерігав. Вона простягнула руку й поманила його пальцем.
— Без воску? — проворкувала вона, обіймаючи його.
— Без воску, — усміхнувся Девід.
Вона міцно його поцілувала.
— А тепер скажи мені, що це означає.
— Нізащо, — розсміявся він. — Подружній парі потрібна своя таємниця — так цікавіше.
Сюзанна з напускною скромністю всміхнулася.
— Якщо буде цікавіше, ніж минулої ночі, то я з ліжка не зможу встати.
Девід пригорнув її до себе, відчуваючи приємну невагомість. Учора він мало не загинув, а тепер був тут, і ще ніколи йому так не хотілося жити, як тепер.
Сюзанна лежала, поклавши голову Девіду на груди, і слухала биття його серця. їй не вірилося, що ще не так давно вона думала, що втратила його назавжди.
— Девіде, — зітхнула Сюзанна, поглянувши на записку, що лежала на столі. — Розкажи мені про «без воску». Ти ж знаєш я ненавиджу коди, які не можу розгадати.
Та Девід мовчав.
— Розкажи, — насупилася вона. — А то більше не пущу тебе до себе в ліжко.
— Так я тобі й повірив!
Сюзанна гепнула його подушкою.
— Нумо швидко розповідай!
Та Девід знав, що він ніколи про це не розповість. Бо таємниця, що крилася у «воску», була надто сентиментальною. Вона була древнього походження. У добу Відродження іспанські скульптори, які припускалися помилок при оброблянні коштовного мармуру, часто заліплювали свої огріхи речовиною, що називалася cera — тобто воск. Статуя без огріхів, яка не потребувала «ліпки», високо цінувалася як скульптура «sin cera»,тобто, «скульптура без воску». Згодом ця фраза стала означати дещо чесне, щире чи правдиве. Англійське слово «sincere» пішло від іспанського sin cera — «без воску». Таємничий код Девіда насправді не був великим секретом: він просто підписував свої листи словом «щиро». Чомусь йому здавалося, що Сюзанна, дізнавшись правду, буде розчарована.
— Тобі приємно буде почути, — сказав Девід, намагаючись змінити тему розмови, — що коли я летів додому, то зателефонував президенту університету.
Сюзанна з надією поглянула на нього.
— Скажи, що ти відмовився від посади завкафедри.
Девід кивнув.
— Із наступного семестру я повертаюся до аудиторії.
Сюзанна полегшено зітхнула:
— Туди, де твоє справжнє місце.