— О боже! Все одно, що звільнитися від сили тертя. Я хочу кататися на санках по асфальту, прийміть силу тертя, вона заважає.
— Ну добре. Звільнилася від тебе. Іване. Максиме. Чи що ти там таке.
— Невже я гірший, ніж багато мільйонів смертей?!
— Не знаю, — сказав Арсен, дивлячись на дорогу. — Думаю, що все-таки ні.
— Правильно думаєш.
— Вона любила цього Івана, — сказав Арсен. — Вона й зараз його любить. Весь цей час. Така людина, як Анька.
— Мені причувся у твоєму голосі докір, — сказав Іван.
Арсен прикусив язика й поклявся собі мовчати, мовчати, мовчати, проте відразу ж не витримав:
— Усе, що вона робить, вона робить заради Івана… Більше її ніщо б не змусило… на тебе працювати…
— Саме так, — Іван блиснув скельцями окулярів. — А мені було потрібно, щоб вона на мене працювала.
— Це перебір. Це… підло.
— У коханні кожен за себе, — проголосив Іван. — Хоч це, здається, теж з іншої опери. Щось у мене останнім часом канали перевантажені, і цитати плутаються.
— Як мені тепер тебе називати? — безнадійно запитав Арсен. — Іван чи Максим?
— Природно, що Івана ти зватимеш Іваном, а Максима, коли ми його оновимо, — Максимом…
— А якщо Івана вбити, тіло розтане в повітрі?
— Цілком правильно.
— А якщо мене вбити?
— Теж, — після паузи зізнався Іван. — Якщо завантажити збережений файл — так, твоє попереднє тіло самовидалиться. Ти воскреснеш не тільки в цифрі, але й у м’ясі. Власне, ти вже маєш такий досвід. Не дуже вдалий. Та все-таки.
— Я що, безсмертний?!
— Не дякуй.
— А якщо… а якщо якогось перехожого на вулиці застрелити…
— Вийде труп. Натуральний.
— І ти його не зможеш заново завантажити?
— Якщо він не оцифрований — ні.
— А, то ти ще не оцифрував усе людство? А збираєшся?
— Робити мені нічого, — з тихою досадою пробурмотів Іван. — Це дуже трудомістка й енергоємна справа — оцифрувати людину. Особистість. Оцифрувати людство — те саме, що до кожної лопати пригвинтити ядерний двигун.
Арсен заплющив очі. Теки, іконки, програми, утиліти на його робочому столі, — все було яскраве, як колись. Аніна «орхідея» вийшла з ладу.
— Я б зараз заїхав в офіс, — сказав його співрозмовник. — Але я Іваном в офіс не ходжу, щоб Анька не відстежила… Давай я вийду Іваном, зайду знову Максимом, і поїдемо далі? Ти не будеш дуже шокований?
— А обох відразу ти не можеш увести в гру? Що, акаунт не дозволяє?
— Це не гра, — Іван співчутливо покачав головою. — Ти мариш, це в нас реал, реальне життя.
— Дуже добре, — Арсен змусив себе глибоко дихати. — Саме так я й уявляв собі реальність. А тепер скажи, Іване… Тобто, Максиме… скажи мені, будь ласка, а що конкретно ти хочеш зробити з людством? Це піде йому на добро, я розумію. Але все-таки?
— «Ні, все зрозуміло, але що конкретно?» — наспівав, ніби якусь давню дурненьку пісеньку, співрозмовник.
— Скажи.
— Добре, — Іван усміхнувся, прийняв руку з керма й потер шрам на носі. — Скажи, людство в нас — це що?
— Спільність людей, культур, — Арсенові було важко говорити, але він перемагав себе. — Ну, в ідеалі, звісно. Співдружність, яка переборе свої, гм, розбіжності й далі житиме, розвиватиметься для самопізнання, творчості…
— Не всі з тобою погодяться.
— Ну й наплювати.
— Людство, Арсене, — Іван перебрався у лівий ряд і нарешті набрав швидкість, — це велика інформаційна машина. Сукупність матеріальних носіїв, тобто людей та їхніх спільнот, і програм, тобто ідей, які розвиваються й передаються за досить простими законами. Той, хто колись запустив був цю машину, відлучився кудись, я не знаю, хто це був і де дівся… І люди залишилися, мов щенята в темряві. Сидять і чекають, коли прийде хазяїн.
— Я тобі не вірю, — в паніці почав було Арсен, — ти морочиш мені голову, придумав би щось крутіше…
— Я набрів на цю сукупність пристроїв, коли опинився в скрутному становищі, — безжально продовжував його співрозмовник. — Я — це не Іван і не Максим, як ти розумієш. Я.
— Воно, — Арсен поперхнувся.
— Зі статевими ознаками не склалося, — зізнався Іван. — Я не біологічна істота. Я інформація. Граматично точно буде — воно.
Білі й чорні смуги на огородженні зливалися, миготіли, навівали нудоту. Сонце, вечірнє, низьке, на згині дороги вдарило в очі.
— І тепер я відпрацьовую в цій інформаційній машині програму, котра потрібна мені, — сказала людина зі шрамом на носі. — Базова програма, та, котру я застав, спрямована на тупе виживання якомога більшої кількості особин. Якщо її ліквідувати — людство за два дні припинить існування.