Щось простіше. Епілептичний напад од вигляду екрана. У всіх. Чи раптова сліпота. Чи те й те.
І сотні літаків у повітрі. І ядерні електростанції. І хворі на операційних столах. І екрани, екрани, екранчики…
Що станеться з Максимом, коли я все це підірву? Він зникне чи ні? Я виб’ю зброю з його з рук, і багато століть мине, поки система відновиться. Код, клятий двійковий код ніде не дінеться. Людина вижила тому, що вміла розрізняти чужих і своїх.
І це ж її погубить.
Міркування заважають швидкодії. Поки я міркував, мене обклали. Подивимось…
Знову вивернувся навиворіт, розпався й склався заново, але відчуття, що на нього йде полювання, не пропало — навпаки, зміцніло. Тут не тільки я, зрозумів Арсен. Тут повно таких, як я, навчених ловити таких, як я. Аня й Толік казали правду: Максим не єдиний його термінал, і навіть не один з двох. Я не єдиний цифровий, і навіть не один з десятка.
Але тільки я, я один зважився зробити те, що я зроблю. Я обернуся таким вірусом, якого людство не пам’ятало й ніколи більше не згадає, бо мережа після моєї атаки вмре.
Завісити. Зациклити свідомість. Усім, хто зараз коло екранів. Жоден з тих, хто виживе, не посміє більше глянути на монітор. Це стане кошмаром, моніторами лякатимуть дітей майбутні покоління: екран, котрий позбавляє розуму. Котрий убиває. Забудьте: немає комп’ютерів, нема телевізора, навіть радіо, мабуть, немає…
Він зіщулився, зробившись геть маленьким, і хмарою завис перед величезною панеллю світних вікон. Ви повинні запам’ятати науку, ви повинні запам’ятати зоровий образ… Ось вам — орхідея. Нехай квітка одночасно з’явиться на всіх моніторах, і протримається кілька секунд, а потім…
Пауза. Провисання. Перешіптування в залі. Зараз усе почнеться.
Зараз.
Він вирощував у собі рішучість. Він її вже майже виростив. Він цифровий, а отже, вільний од сантиментів. Він цифровий, він вирішує, він бере на себе відповідальність; краще бути вбивцею, ніж боягузом. Ще крихітку…
— Чорна Богине! Прийми нашу жертву!
Сигнал один серед мільярдів, тоненький, слабкий. Але він, цей сигнал, порушив структуру світу довкола нього, і все змінилося.
Він ковзнув уздовж живого пучка каналів і побачив майдан перед ратушею в намальованому місті. Потворний храм, поміст перед храмом і двох ігрових персонажів, що взяли в лещата дівчину.
Іру Гнатенко.
Баффі.
Це був уже знайомий зал — з «шубою», пристроєм, що дозволяє проектувати живих людей у гру і сполучати їхні віртуальні тіні з ігровими персонажами. Жертвопринесення почалося поза графіком, тому народу на майдані було відносно мало — однак прибували й прибували, збігалися з усіх боків і виникали прямо з повітря намальовані фігурки людей та казкових персонажів, і від кожного вела ниточка до користувача за монітором — клерка, підлітка, домогосподарки. У жертвопринесенні коло храму була нез’ясована принадність; напевно, ці люди відчували, що стають свідками справжньої смерті. Хоч зовні все було порядно, за правилами гри.
Там, на майдані у віртуальному світі, було сонячно й людно. Тут, у напівтемному великому приміщенні, стояли сутінки й пахло застояним сигаретним димом. Двоє сиділи за моніторами, двоє вели до помосту жертву, і без того слабку й не здатну до опору.
Довговолосий хлопчина, із золотим ланцюгом на шиї, з двома товстими ланцюгами на зап’ястях, сидів за компом і керував намальованою фігуркою мага — одного з двох. Арсен вилетів з монітора, мов у страшному сні, з цифри на м’ясо.
Хлопчина був кволий і знайомий. Ігор, той самий Ігор, якого колись грабували біля клубу, відібрали пароль од лицаря Ланселота, і грабіжником був Толік… Усередині його голови було тісно, душно, липко. Ігоря все життя били, в дитячому садку били, і в школі, і на вулиці, бо він був жертва від природи: слабкий і лихий. Він був злий, дріб’язковий, обмежений; Арсен затіпався, наче його занурили в купу гною. Поруч був іще хтось, і Арсен скакнув у нього «Блохою» — з м’яса на м’ясо.
У цього в голові було трохи просторіше. Якби Арсен мав час і фільтри, він би влаштував собі комфортніший простір, проте часу не було; цього, другого, звали Вадик, і він теж був давній знайомий. Його покинула дівчина, покинула, покинула, сука, пішла з іншим; дівчину звали Аня. Вадик знайомився з новими, спокушав їх і кидав — тій на кару.
Відгородитися від його особистості. Мені цього не треба! Ось перегородка. Ось пульт керування тілом. Уставай.