— Панові видніше. Німий — то й німий.
— А ви що — байдужі до мистецтва?
Сторож добув пачку зім'ятих сигарет. Операторова рука несамохіть потяглася за сигаретою, — обкурився за вечір.
— Прошу, прошу… У нас при лісництві в загорожі ведмідь жис… з ведмедицею, — вони теж сигарети люблять. З вогнем жують, — туристи привчили…
«Старий має чуття гумору, — це вже дещо», - всміхнувся в думці Сергій. Бо чогось особливого не ждав він від цього інтелектуала нічного. Сергій не з тих, які ганяються за народними дідами, сподіваючись в кожному неодмінно відкрити. філософа. Оператор вважає, що за плечима має різних філософій торбу і скорше сам міг би пригостити цим зіллям стрічного, хоча б і цього неквапливого на слово дідка… На екрані вже він вибурунював би, цей ходячий колодязь мудрості, сипав би прислів'ями, а тут мовчить. Чи, може, дотямнв дідусь, що в наш час неможливо вже бути філософом для всіх, постарайся бути філософом хоча б для себе…
— Наташку, ви, мабуть, не любите кіно?
Старий поправив на плечі традиційну, ніби з кінобутафорії взяту берданку, що віісіла ціпкою впнл, у землю.
— Зілі мунали. Є ті картину під назвиськом: «Люди в кутях». Бо все менше лишастгіся тях, що пороптали сісан. Що могли б розповісти всю правду…
- І ви теж… бачите оксаті?
— А то. Ураган нас мало не потопив… Тріщало все… Матері з дітиськами кричали від жаху — бо ж лячно…
«Перед тими атланлічіними ураганами — що тої урагани та смерчі мистецтва?… І що всі ті філософії перед збезумілим криком матері, що її дитину — на очах — акули рвуть, розшматовують за бортом…»
Було таке життя, коли змізерований хлоп мусив іти світ за очі. Мусиш, коли вдома мелють кору із дереві, щоб пекти а неї хліб, і люди ходять висохлі, як гаки… А по селах на розвішаних всюди плагатах — великі люксусові кораблі, які швидко доправлять тебе за океан, до заробиш торбу долярів 1 вернешся знопу під найлснішого цісаря, бо ніде краще, як під його короною, тільки що люд пухне, збирає лободу попід плотами…
І людина цілує поріг, птахом стає, жене світами за працею. Десь у Трієсті ждуть із шифкаргами кораблів, виглядають обіцяного на плакатах: будуть вам гарно уряджені каюти, «кімнати з музикою», «салон для пань»… Потім приходять старі смердючі кораблі: на них доставляють худобу в європейські порти, а звідси беруть «людей у кожухах»…
— Замість худоби тепер туди нас?
— А то.
Обдурені агентами, на струхлій соломі, в антисанітарії, а хворими дітьми, — екзотичні, недолею гнані за океан «люди в кожухах», конквістадори новітні… Замість меча — коса, загорнута в ганчірочку, замість бомби — зернятка пшениці, та маку, та всякого насіннячка, що десь там буде посіяне на краю світу…
«Кетл пен» — загорода для худоби в порту прибуття. Сюди людей. На лікарських екзаменаціях чужі руки вивертають тобі повіки — тукають трахому. Найбільше горе тому, в кого очі червоні… А ми ж пливли на такому холоді через океан. В неї очі червоні, бо плакала, а в мене — що на палубі стояв, під дужим вітром!
Ждуть їх ліси перозкорчовані, залізниці непрокладепі, гомстеди та вугільні шахти, що виберуть з них здоров'я до решти. Знатимуть їх біржі праці всього континенту, саме життя навчить їх чуття солідарності… Першими із-за океану вони вітатимуть Леніна, привітають червоні прапори на рідній землі…
— Зробіть про це фільм. Бо щодалі нас менше стає. Навіть ті, яких тоді малими, нелітніми дітиськами розгойдував океан, нині дідами поставали… Не можу без праці: зробив оце чотири колеса в лісництво і обкував… Кілько годен. Двох синів маю: один інженер на комбінаті, другий у лісництві. Кажу їм: «Бережіть те, що маєте здобуте… Тільки порівнявши — оціните… Вмійте дорожити…»
Похвалився, що ось небіж його має грати весілля, доведеться випити чарку.
— Багато вже не п'ю, щось ту мені в грудях бракує… - показав на груди. — Старість. О, якби то ся життя обертало, щоб зі старого знов молодий наставав…
«Наступна стрічка буде про них, про «людей у кожухах», - під враженням почутого розпалено думав Сергій, повертаючись луками до свого бівуака. — Ярославі дамо головну роль… Сільська дівчина в постолах — на палубі серед хвиль океану… Вона ж дочка цього середовища, цього краю, ніхто краще неї не передасть почуття молодої людини, що її життєва буря, відірвавши від рідного порога, жене кудись на зарібки за океан… Ось вона у трюмі читає односельцям Франка… Ось відкидає лицяння матросів з команди… Потім погляд її на океан, на всесилля й безмежжя стихії…»
Ярослава — це те, про що йому і солодко, й боляче думати. «О лайдаку! О мой, мой!» Що означають її жарти, її розважання? Здається, вона не вважає тебе здатним на сильне, глибоке почуття. А й справді, чи здатен? Інтелект за тобою всі визнають, маєш розум гострий, може, трохи цинічний. А який силою пристрасті, що її так цінують дівчата,? От Головний, той, безперечно, носить у собі прихований вулкан, Ярослава певна цього, її очі тануть при одній згадці про свого кумира. «Я вірю, вірю його життю, його посрібленим скроням!..» — вона здатна вигукнути це десь у студійному коридорі. Та чи не опускаєшся ти, хлопче, до ревнощів часом?