Все ж Агнеса прийшла. В плащику імпортному, в рожевій косинці, що так гарно тримала волосся. Наблизилась, бліда після недуги і від того ще гарніша, ще дорожча йому.
— Пробач, що спізнилась, — сказала м'яко, подаючи руку в рукавичці. — Мама не пускала.
— Ти в неї питалася дозволу?
— Аякже, це ж мама. В мене від неї нема таємниць. Чи я мусила б приховати?
Йому здалося, що саме в цьому причина всіх утруднень і віддаленостей, що виникають у їхніх взаєминах. Але ж тепер ти нарешті біля мене, тепер я тебе не відпущу! І, не відпускаючи її руки, сказав з невміло затамованим болем:
— Нікого не треба було посвячувати в наші почуття, бо ыааряд чи хто збагне їх у справжності, навіть мама рідна… Адже для цього, їй треба бутп б самій в стані закоханості… Горітії в оцім кострищі, що спалює… Сналює принаймні одного з нас, — глянув на неї, чекаючії доповнення, проте Агнеса відбулась мовчазною усмішкою. Тоді сказав уже з запалом, з внутрішньою певністю: — У коханні нема суддів, нема порадників, е лиш закохані. Щасливі або нещасні.
— Мабуть, це неминуче, — згодилась вона. — «Хто з любов'ю не знається, той горя не знає…» — ось вона, мудра діалектика почуттів.
Вона наче знала, чим солодко поцілити в саме серце його, закоханого в красу рідної пісні, в оті солов'їні канти, про які він якось їй говорив.
Довго блукали вулицями того дня, заходили в якісь парки, на безлюдні алеї, і Агнеса весь час тулилася до нього, ніби від холоду чи й справді-таки промерзала. Збоку вони могли б видатись цілком благополучно-щасливою парою, одначе розмова чомусь була важка, кострубата, раз у раз опинялись ніби над урвищем, здавалось Сергієві, ще крок, ще півкроку — і крах. Це тоді вона кинула на адресу Ярослави оті приголомшливі, схожі на звичайнісіньку плітку слова, які, проте, не раз останнім часом навертаються Сергієві на думку: «Не коханка? А звідки ти певен?» Саме тоді знімали проби, повинно було вирішитись: кого брати на головну?
Агнеса вже чула про їхній майбутній фільм, і кілька разів у розмові вона ніби жартома заторкувала делікатну тему: чи не взяли б вони її на головну роль? Оператор знав, що це неможливо, і пробував теж відбутися жартом, але вона все настійніше домагалася якоїсь обіцянки чи навіть гарантії:
— Ти ж можеш вплинути на свого Головного. Попросити. Чи навіть наполягти. Адже він тобою дорожить… Звичайно, цс буде нелегко, бо до мене він має чомусь неприязнь, може, тому, що я не належу до числа його поклонниць… За ним же декотрі так упадають! Якась, кажуть, психопатка, що її брали статисткою, тепер щоразу підстерігає його біля студії, полює, засипає листами, на профком подала заяву, що він чорнокнижник, ваш Колосовський. Приходить до неї вночі в образі пекельника і спокушає, бо заради успіху свого фільму нібито уклав угоду з самим дияволом, як зроби к це колись доктор Фауст.
Щось таке Сергій уже чув, це його розважало:
— Не знаю, як щодо тих спокушань, а от заради фільму… То хто з нас не пішов би на угоду навіть із самим сатаною… Щоб тільки впіймати мить… Впіймати справді геніальний кадр!
— Всі, ви такі. Одержимі. Хіба для вас щось існує, крім фільмів? І ваш отой… може, він чорнокнижник і є? Чого він такий похмурий у вас? Непідступний, суворий. Все істину шукає? Скажіть йому, що всі істини давно знайдені.
— О ні! Шукати й шукати — цього па всіх вистачить…
— Шукайте жіночих усмішок, Сергію! І йому це порадьте.
— Якби йому на вибір: усмішку Лоллобріджіди чи зблиск істини — він, мабуть би, вибрав останнє… Одоржимии — це вірно. Людина, яких у пас на студії небагато. Я почуваю просто гордість, що працюватиму з ним.
— От візьміть і мене до групи. Наполяжте. Зрештою, ви це можете поставити йому як свою неодмінну умову. Він змушений буде… Хіба я гірша за ту вашу західнячгку? Не розуміщ, чим вона всіх вас вчаровує? Що з Гуцулії, що мамалигу з дитинства їла?
— Здасться, Ярослава якраз не з гуцулів, а з бойків… Бойківна!
— Один чорт! На кожному кроці хизується, кокетує своїм походженням, вона, бачте, із роду лісорубів та різьбярів… Куди ж пак! Франко до її дідуня в хату заходив.
— Будьмо ж справедливі, Агнесо.
— От і будьмо. Я теж хочу вийти на екран, поки зморшки не вкрили… Я ж знімалася. Подивіться мене у фільмі, хоч у тому короткому епізоді…
«Я вже дививсь, — так мусив би їй відповісти. — Бачив, як ти посилала з екрана свої роблені усмішки, весь час манірилась-під світлом юпітера, не могла не думати про те, що тобою мусять милуватись, що ти мусиш подобатись… І як мені боляче було від твоїх фальшивих жестів, від того, що ти дерев'яна, роблена, що ти не артистка. За один кадр можна полюбити і… розлюбити можна за один кадр, люба моя!..»