Я притискаю долоні до широкої вітрини книгарні й визираю надвір крізь сплетіння високих золотистих літер. Gerritszoon — клаптик знайомої грації в цьому самотньому місці. Вигин літери «П» просто чудовий. Скло пітніє від мого подиху. Будь собою, кажу я. Повертайся до них і просто будь собою.
— Агов, — із динаміків лунає голос. Кет.
Я повертаюся на своє місце за столом.
— Привіт.
Тревора немає. Кет залишилась сама. І тепер вона в якомусь іншому місці.
— Це моя кімната, — тихенько каже дівчина. — Подобається?
Спартанські умови, саме лише ліжко, стіл і кремезна чорна шафа. Схоже на каюту круїзного лайнера. Ні, на відсік космічного корабля. У кутку кімнати стоїть білий пластиковий кошик для брудної білизни, а навколо нього валяються — мабуть, не втрапили до кошика — десятки однакових червоних футболок.
— Була в мене така теорія, — кажу я.
— Ага, — відповідає Кет, — я вирішила не витрачати своїх мозкових сил, — вона позіхає, — і не мучитись щоранку вибором одягу.
Ноутбук тремтить, картинка розпливається, і ось вона вже на ліжку, підпирає однією рукою голову, і я бачу вигин її грудей. Раптово моє серце починає шалено вистукувати, ніби я вже там, поряд із нею, з дівчиною, що очікувально розляглась на ліжку, — а не тут, сиджу на самоті в цій скупо освітленій книгарні, вдягнений у штани з візерунком пейслі.
— Було весело, — тихенько каже вона, — та мені б хотілося, щоб ти прийшов насправді.
Вона потягується і мружиться, ніби кішка. Я не знаю, що сказати, тому просто підпираю долонею підборіддя й дивлюся в камеру.
— Було б добре, якби ти був тут, — шепоче вона. І засинає. Я залишаюся сам у книгарні й через ціле місто дивлюся, як вона спить, освітлена тьмяним сяйвом ноутбука. Невдовзі й він засинає, екран темніє.
Залишившись на самоті, я беруся за своє домашнє завдання. Я зробив вибір: обережно витягаю журнал VII (давній, але не надто) і роблю фотографії для Мета. Віддалені й наближені, я роблю їх на телефон з усіх можливих ракурсів — усюди той самий плаский пошарпаний коричневий прямокутник. Роблю деталізовані фотографії закладки, палітурки, вицвілих сірих сторінок і глибоко втисненого напису «NARRATIO» на обкладинці понад символом книгарні; і, коли вранці приходить Пенумбра, мій телефон лежить у кишені, а фотографії вже прямують до електронної скриньки Мета. Вони легенько тріпотять на льоту.
Я залишаю поточний журнал на столі. Віднині я завжди так роблю. Нащо його постійно ставити на полицю? Як на мене, це пряма дорога до хворої спини. Якщо поталанить, ця моя звичка приживеться й відкине нову тінь нормальності, у якій я зможу принишкнути й заховатись. Адже так діють шпигуни, хіба ні? Вони заходять до пекарні й щодня купують буханець хліба — цілком звична річ, — а тоді котрогось дня купляють буханець із ураном.
Тип і модель
У наступні дні я проводжу з Кет усе більше часу. Роздивляюся її квартиру без посередництва камери. Ми граємо у відеоігри. Ми цілуємось.
Котрогось вечора ми намагаємося приготувати вечерю на її новомодній плиті, але десь посеред процесу обоє погоджуємось, що паруючий слиз, який мав би бути капустяним супом, стравою ніяк не назвеш, і замість цього вона дістає з холодильника пластикову коробочку, наповнену гострим салатом із кускусом. Кет не може знайти ложок, тому подає його з паличками для морозива.
— Ти сама приготувала? — питаю я, хоча вельми в цьому сумніваюся. Салат неймовірний.
Вона хитає головою.
— Це з роботи. Здебільшого я приношу їжу з роботи. Усе-таки вона безкоштовна.
Майже весь свій час Кет проводить у Google. Більшість її друзів працюють у Google. Майже всі її розмови обертаються навколо Google. А тепер я дізнаюсь, що більшість її калорій теж беруться з Google. Як на мене, це вражає: вона розумна й захоплюється своєю роботою. Але це також трохи лякає, бо моє робоче місце — далеко не блискучий кришталевий замок, заповнений люб’язними слугами. (Саме так мені уявляється компанія Google. А ще — багато смішних головних уборів.)
Утім, наші з Кет стосунки обмежуються її позаробочим часом, якого в неї небагато, а мені хочеться більшого. Я хочу заслужити перепустку до її світу. Хочу побачити принцесу в її замку.
Мій квиток до Google — це журнал VII.
Протягом наступних трьох тижнів ми з Метом старанно створюємо копію журналу. Поверхня — це Метова спеціалізація. Він бере шматок шкіри й залишає на ньому плями від кави. Тоді приносить зі свого лігва на горищі старі туфлі для гольфу. Я взуваю їх і дві години безперестанку товчу ними шматок шкіри.