Мет розміщує літери понад ретельно скопійованим символом книгарні — двома долонями, розкритими, як книжка, — і наш дизайн готовий. Наступного дня в ILM за допомогою плазмового різака він вирізає його зі шматка металу — у світі Мета плазмовий різак така ж звична річ, як ножиці, — і врешті, послуговуючись затискачем, ми втискаємо літери в навмисне пошарпану шкіру. Напис повільно впивається в шкіряну поверхню, що протягом трьох днів і трьох ночей лежить на кухонному столі, і, коли Мет знімає затискач, ми бачимо бездоганну обкладинку.
Отже, час настав. Надходить ніч. Я заступаю Олівера Ґрона за столом і починаю свою зміну. Сьогодні я отримаю перепустку до захопливого світу Кет. Сьогодні поміняю журнали.
Аж тут виявляється, що шпигун із мене нікудишній — я ніяк не можу заспокоїтись. Я вже все перепробував: читав довжелезні статті журналістських розслідувань, грав у комп’ютерну версію «Ракет і магів», походжав під стелажами «Захмарної колекції». Мені навіть на три хвилини не вдається зосередитися на чомусь одному.
Нарешті повертаюся за стіл, та мене й далі трусить. Якби для заспокоєння я взявся редагувати статті у Вікіпедії, то вже давно переписав би статтю про почуття провини й переклав би її п’ятьма мовами.
Нарешті за чверть шоста. Зі сходу до книгарні пробиваються тонесенькі промінчики світанку. Мешканці Нью-Йорка потихеньку вже почали робити дописи у Twitter. Я до краю виснажений, бо цілісіньку ніч не знаходив собі місця.
Справжній журнал VII лежить у моїй сумці, та він завеликий, і сумка випинається з боків, що, як на мене, має вигляд найбезглуздішого у світі доказу моєї провини. Щось на кшталт того, як гігантські африканські змії заковтують тварину повністю й ви бачите, як нещасна істота тріпоче всередині, рухаючись усе далі й далі.
Фальшивий журнал стоїть поряд зі своїми зведеними братами. Я ставлю його на місце й бачу, що він залишив по собі зрадницьку смужку пилюки на самісінькому краю полиці. Спочатку я панікую. Тоді занурююсь у глибини «Захмарної колекції», згрібаю звідти трохи пилюки й розсипаю її перед фальшивим журналом, доки своєю кількістю й консистенцією вона не дорівнюється тій пилюці, що лежала тут споконвіку.
Я підготував добрий десяток пояснень (із розгалуженими сюжетними лініями), якщо Пенумбра таки помітить різницю. Та мушу визнати — фальшивий журнал удався нам на славу. А моя ретуш пилюкою аж ніяк не поступається фахівцям з ILM. Усе виглядає натурально, і я б сам навіть не подумав приглядатися, коли це над дверима теленькає дзвоник…
— Доброго ранку, — вітається Пенумбра. — Як минула ваша ніч?
— Нормально, добре, чудово, — кажу я. Занадто швидко. Схаменися. Згадай про тінь нормальності. Заховайся в ній.
— А знаєте, — Пенумбра стягує своє пальто, — я тут міркував. Час відправити на пенсію цього парубка, — двома пальцями він легенько стукає по кришці ноутбука, — і придбати щось новіше. Не надто дороге. Чи могли б ви порекомендувати якийсь тип і модель?
Тип і модель. Ніколи не чув, щоб хтось говорив так про комп’ютери. Ви можете купити ноутбук у будь-якому кольорі, головне, щоб усередині було хороше начиння.
— Так, це гарна ідея, — кажу я. — Авжеж, я щось пошукаю, містере Пенумбра, можна взяти навіть уживаний ноутбук, гадаю, що вони нічим не гірші за нові. — Я кажу це на одному диханні й уже прямую до дверей. У мене паморочиться в голові.
— А ще, — ніяково додає він, — може, ви б за його допомогою створили сайт книгарні.
Моє серце от-от розірветься.
— Книгарні не завадить свій сайт. Уже давно пора.
Ось і все, моє серце розірвалось, а разом із ним луснули ще кілька дрібних органів, але я нізащо не зійду зі шляху — мушу віднести цей корпус Кет Потенте.
— Ого, класна ідея, ми неодмінно маємо це зробити. Мені подобається створювати сайти, але зараз я направду мушу йти. До зустрічі, містере Пенумбра.
Він мовчить, а тоді легенько всміхається.
— Гаразд. Гарного вам дня.
Двадцять хвилин по тому я вже сиджу в потязі до Маунтін-В’ю і притискаю до себе роздуту сумку. От дивина — я не зробив нічого протизаконного. Кому яке діло до того, куди на шістнадцять нещасних годин подівся старий журнал із нікому не відомої химерної книгарні? Та чомусь почувався я зовсім інакше. Ніби я був одним із двох людей у цілому світі, на яких Пенумбра міг покластись, а виявилося, що я не виправдав його довіри.