Усюди ці акроніми! Та, схоже, останній мені відомий.
— Зажди-но, — я дещо спантеличений, — у Google є прем’єр-міністр?
— Ха, ні, — заперечує вона. — Проектний Менеджмент. Це такий комітет. Раніше туди входило двоє людей, потім четверо, а зараз іще більше. Шістдесят чотири. ПМ керує компанією. Вони затверджують нові проекти, призначають інженерів, розподіляють ресурси.
— То всі вони головні керівники?
— Ні, у тому й річ. Це лотерея. Якщо витягнуть твоє ім’я, ти дванадцять місяців працюватимеш у ПМ. Обрати можуть будь-кого. Раджа, Фінна, мене. Навіть Перця.
— Перця?
— Він кухар.
Нічого собі, тут панує така егалітарність, що куди там тій демократії. Я починаю розуміти:
— Це ніби колегія присяжних.
— Не обирають тільки тих, хто пропрацював у компанії менш ніж рік, — пояснює Кет. — А ще можна вийти з ПМ, якщо працюєш над якимось супер-суперважливим проектом. Але всі ставляться до цих обов’язків дуже серйозно.
Я питаю, чи саму Кет обирали до ПМ.
Дівчина хитає головою.
— Ще ні, — відказує вона. — Але мені б цього дуже хотілося. Проте шанси не надто високі. Тут працюють тридцять тисяч людей, а до ПМ обирають лишень шістдесятьох чотирьох. Сам розумієш. Але ПМ постійно розширюється. Подейкують, що незабаром комітет розшириться знову.
Зненацька я замислююсь, що було б, якби цілою країною керували в такий спосіб.
— Саме цього й прагне Радж! — Кет сміється. — Після того як збере докупи всі СЗ і ТЗ, певна річ. — На цих словах вона хитає головою. Вона трохи кепкує з його ідей. — Він склав цілий план, як внести поправку до Конституції. Якщо комусь це й удасться… — Вона знову пирхає від сміху. — А взагалі, то, мабуть, буде не Радж. — Вона сміється, і я приєднуюсь до неї. Еге ж, Радж аж надто запальний для пересічних американців.
Отож я питаю:
— Кому б це вдалося?
— Може, мені. — Кет випинає груди.
Може, й так.
Ми проходимо біля її ділянки — відділу візуалізації даних. Він розташований на низенькому пагорбі — у вигляді кількох збірних модулів, розміщених навколо амфітеатру, кам’яні східці якого збігають униз, до цілого ряду велетенських екранів. Ми зазираємо всередину. На східцях сидять двоє інженерів із ноутбуками на колінах і дивляться на купки бульбашок, поєднаних хвилястими лініями, які плавають на одному з екранів. Щокілька секунд бульбашки застигають на місці, а лінії виструнчуються, ніби волосини, які стають дибки. Потому екран стає червоним. Дівчина-інженерка ледь чутно лається й присувається до екрана свого ноутбука.
— Робочий процес. — Кет знизує плечима.
— Що вони роблять?
— Точно не знаю. Імовірно, щось внутрішнє. Ми переважно працюємо над внутрішніми проектами. — Вона зітхає. — Компанія Google величезна, вона сама по собі споживач. Я здебільшого працюю над візуалізацією, якою потім користуються інші інженери, або маркетологи, або ПМ… — Вона змовкає. — Правду кажучи, мені б дуже хотілося зробити щось таке, що могли б побачити всі! — Вона всміхається так, ніби їй відлягло від душі, коли вона промовила це вголос.
Ми йдемо алеєю з кипарисами на самому краю ґуґлівського містечка — вони відкидають на доріжку чарівні золотисті тіні — і наближаємось до присадкуватої цегляної будівлі без жодної позначки, крім написаного від руки вказівника, причепленого до темних скляних дверей:
КНИЖКОВИЙ СКАНЕР
Усередині приміщення схоже на польовий шпиталь. Там темно й трохи спекотно. Різке світло прожекторів падає на операційний стіл, обрамлений довгими, багатосуглобовими металевими руками. Повітря кусає, ніби сповнене хлоркою. Усюди навколо столу лежать книжки, стоси книжок, нагромаджені на металеві возики. Там великі книжки і маленькі, бестселери і старі фоліанти, які пасували б до полиць Пенумбри. Я помічаю Дешила Гемметта.
Книжковим сканером оперує довготелесий ґуґлівець на ім’я Джад. У нього ідеально трикутний ніс над кошлатою каштановою бородою. Він нагадує мені грецького філософа. Може, річ у його сандалях.
— Вітаю, ласкаво просимо. — Хлопець усміхається, тисне руку Кет, а тоді мені. — Радий бачити в себе представника відділу візуалізації. А ти…? — Він міряє мене поглядом, здійнявши брови.
— Я не ґуґлівець, — зізнаюсь я. — Я працюю в старій книгарні.
— О, круто, — вигукує Джад, але раптом похмурніє. — Тобто мені дуже шкода, вибачайте.
— За що?
— Ну, за те, що витісняємо вас із ринку, — каже він цілком буденним тоном.
— Кого це ви витісняєте?