— Книгарні?..
Точно. До цього часу я не вважав себе частиною книжкового бізнесу. Книгарня Пенумбри видається чимось геть химерним. Проте… я таки продаю книжки. Я запустив рекламну кампанію від Google, розраховану на залучення потенційних книгоманів. Раптом до мене дійшло: я торгую книжками.
Джад продовжує:
— Я веду до того, що, тільки-но ми все перескануємо й в усіх з’являться дешеві читалки… більше ніхто не потребуватиме книгарень, хіба ні?
— То це така бізнес-модель? — питаю я й киваю в бік сканера. — Продавати електронні книжки?
— У нас немає конкретної бізнес-моделі. — Джад знизує плечима. — Вона нам не потрібна. Ми добряче заробляємо на рекламі. Можна сказати, що реклама покриває всі наші витрати. — Він повертається до Кет. — Я правильно кажу? Навіть якщо ми заробимо, скажімо, п’ять… мільйонів… доларів… (Він не був певен, чи це звучить як багато грошей. Офіційно заявляю: ще й як багато!) …цього ніхто навіть не помітить. Он там, — він махає довгою рукою кудись у бік центральної частини ґуґлівського містечка, — вони зароблять стільки всього за двадцять хвилин.
Це звучить якось аж надто гнітюче. Якби я міг заробити п’ять мільйонів доларів, торгуючи книжками, я б звелів носити мене в паланкіні, зробленому з перших видань «Хроніки Співочих Драконів».
— Авжеж, десь так воно і є, — киває Кет, — але це навіть добре. Це дає нам свободу. Ми можемо займатися довготривалими проектами. Можемо інвестувати в щось таке. — Вона наближається до сканера на освітленому столі, до його довгих металевих рук. Її очі широко розкриті, вони виблискують у світлі прожекторів. — Ти тільки поглянь.
— Хай там як, вибачай, — тихенько каже мені Джад.
— Та все в нас буде добре, — відповідаю я. — Людям досі подобається запах книжок.
До того ж, Джадів сканер — не єдиний проект зі щедрим фінансуванням. У Пенумбри теж є покровитель.
Я витягаю з торби журнал і передаю його Джадові.
— Ось мій пацієнт.
Хлопець роздивляється його під світлом прожектора.
— Гарна книжка, — довгими пальцями він гладить тиснення на палітурці. — Що це таке?
— Особистий щоденник. — По хвилі додаю: — Дуже особистий.
Він обережно розкриває журнал і закріплює передню й задню палітурки зігнутими під прямим кутом металевими рамами. Тут не ламають корінців. Потому він кладе раму на стіл і затискає її чотирма скобами. Нарешті задля перевірки він пробує поторсати журнал — рама та її пацієнт надійно зафіксовані. Журнал пристебнутий, як льотчик-випробувач чи манекен для краш-тестів.
Джад відганяє нас від сканера.
— Стійте за нею, — він указує на жовту лінію на підлозі. — Руки дуже гострі.
Його довгі пальці вистукують по клавіатурі за стіною пласких моніторів. Кімнатою котиться низький гуркіт, тоді лунає попереджувальний сигнал, і книжковий сканер миттю береться до роботи. Прожектори пульсують, перетворюючи все навколо на сповільнене кіно. Кадр за кадром павучі лапи сканера тягнуться до журналу, хапають кутики сторінок, гортають їх. Це зачаровує. Я ще ніколи не бачив машинерії, яка б одночасно працювала так швидко й так бережно. Ця штукенція, безперечно, любить книжки.
З кожним зблиском світла дві фотокамери, прикріплені над столом, повертаються й синхронно фотографують сторінки. Я нишком присуваюся до Джада, аби мати можливість бачити, як сторінки журналу складаються в стоси на екранах його моніторів. Дві фотокамери як пара очей, тому й фотографії виходять тривимірні, і я спостерігаю, як комп’ютер вириває слова прямісінько із бляклої, сірої поверхні сторінок. Усе це схоже на екзорцизм.
Я повертаюся до Кет. Її пальці заступають за жовту лінію, вона тягнеться вперед, ближче до сканера. Я боюся, щоб сталеві руки не вихопили їй очі.
— Це дуже круто. — Вона затамовує подих.
Не те слово. Якоїсь миті мені навіть шкода свого журналу — за кілька хвилин цей вихор зі світла й металу висмокче всі його таємниці. Були часи, коли книжки вважалися високими технологіями. Однак ті дні вже минули.
Загадка Засновника
Пізніше того ж дня, близько восьмої вечора, ми з Кет уже в її схожій на кабіну зорельота спальні, за її космічним столом-пультом. Вона сидить у мене на колінах, зігнувшись над своїм ноутбуком. Вона пояснює мені про оптичне розпізнавання символів, процес, у ході якого комп’ютер перетворює потоки чорнила й ниточки графітових знаків на символи, які можна зрозуміти, як-от літери К, Е чи Т.
— Не все так просто, — каже вона. — Книжка величенька. — А ще в моїх попередників був такий же паскудний почерк, як і в мене. Але Кет має план. — Щоб розчитати всі ці сторінки, моєму комп’ютеру знадобиться ціла ніч. Але ж ми нетерплячі, правда? — Вона клацає клавіатурою зі швидкістю світла, складаючи довжелезні команди, у яких я нічого не тямлю. Так, ми, без сумніву, нетерплячі.