Обличчя Пенумбри.
Теленькає дзвоник, і він заходить до книгарні, а за ним тягнеться довгий хвіст туману. Я ніби в рот води набрав, не знаю, із чого почати. Переді мною одразу два Пенумбри: один — безмовний миготливий обрис, що дивиться на мене з екрана ноутбука, а другий — літній чоловік у дверях, який от-от розпливеться в усмішці.
— Доброго ранку, хлопчику мій, — бадьоро вітається Пенумбра. — Чи трапилося цієї ночі що-небудь значуще?
Якусь мить я рішуче налаштований захряснути кришку ноутбука й більше ніколи про це не говорити. Але ж ні, я надто допитливий. Я не можу спокійно сидіти за столом і не зважати на ту павутину химерій, яка сплітається довкола мене. (Визнаю, так можна описати не одну роботу, однак тут має місце особливий вид химерій, у дусі Алістера Кроулі.)
— Що це там у вас? — питає він. — Ви вже почали створювати сайт?
Я повертаю ноутбук, аби й він міг бачити.
— Не зовсім.
Із напівусмішкою він трохи зсуває окуляри на перенісся й приглядається до екрана. Його обличчя витягується, а тоді він тихенько каже:
— Засновник. — Він повертається до мене. — Ви розгадали загадку. — Він ляскає себе долонею по лобі, його вуста розтягуються в спантеличеній усмішці. — Ви вже розгадали! Подивіться на нього! Онде він, на екрані!
Подивитись на нього? А хіба це не… Ох, аж тепер, коли Пенумбра нахилився до мене, я розумію, що припустився поширеної помилки, коли видається, що всі літні люди на одне лице. У дротяного портрета на екрані ніс Пенумбри, але рот схожий на крихітний вигнутий лук. А в Пенумбри прямий і широкий, якраз для усмішок.
— Як вам це вдалося? — продовжує він. Я бачу, що він пишається, наче я його внук і щойно вибив хоум-ран чи знайшов ліки від раку. — Я мушу побачити ваші записи! Ви скористалися методом Ейлера? Чи оберненим перетворенням Бріто? Тут немає чого соромитись, за допомогою цих методів можна усунути більшу частину плутанини на ранньому…
— Містере Пенумбра, — кажу я з тріумфом у голосі, — я зісканував сторінки старого журналу… — Тоді я втямлюю, що це потребує більше пояснень, і, затинаючись, зізнаюсь. — Тобто я взяв один зі старих журналів. Позичив його. Ненадовго.
Пенумбра примружує очі.
— Ох, я знаю, мій хлопчику, — незлостиво відказує він і змовкає. — Ваша імітація наскрізь пропахла кавою.
Он воно що.
— Отож я позичив старий журнал, і ми його зісканували… — Його обличчя міняється й ураз робиться стурбованим, ніби замість лікувати рак я сам на нього захворів, — бо Google має спеціальне обладнання, воно супершвидке, і Hadoop, він працює… тобто тисячі комп’ютерів… блискавично! — Я клацаю пальцями задля ефекту. Сумніваюся, що Пенумбра має бодай найменше уявлення про те, що я розповідаю. — Так от, секрет у тому, що ми просто витягли дані з журналу. Автоматично.
У Пенумбри тремтять мікром’язи. Я бачу його так близько й нагадую собі, що він усе-таки дуже старий.
— Google, — шепоче він і надовго змовкає. — Цікаво. — Він випростується. На його обличчі застиг дивний вираз — емоційний еквівалент сторінки з помилкою 404. Звертаючись радше до самого себе, він каже: — Доведеться про це повідомити.
Хвилиночку, куди це повідомити? Ви говорите про поліцію? Невже мова йде про крадіжку у великих розмірах?
— Містере Пенумбра, щось не так? Я не розумію, чому…
— О так, до мене дійшло, — він різко обриває мене й зиркає, обпікаючи поглядом. — Я зрозумів, у чому річ. Ви зшахраювали — я правильно потрактував? І, як наслідок, ви й гадки не маєте, що зробили.
Я опускаю голову. Усе так і є.
Я підіймаю очі й бачу, що погляд Пенумбри трохи злагіднів.
— Та все ж… ви таки це зробили. — Він розвертається й іде до «Захмарної колекції». — Дуже цікаво.
— Хто він? — зненацька виривається в мене. — Чиє це обличчя?