— Це Засновник, — відказує Пенумбра й проводить довгою долонею вздовж однієї з полиць. — Той, хто криється й чекає. Він роками мордує початківців. Роками! А вам вдалося знайти його за… скільки? За якийсь місяць?
Не зовсім.
— За день.
Пенумбра різко втягує повітря. Його очі знову спалахують. Вони широко розплющені, у них відбивається світло з вікон, танцюють яскраво-блакитні вогники. Ніколи раніше я такого не бачив. Він зітхає.
— Неймовірно. — Він знову глибоко вдихає. Виглядає приголомшеним і захмелілим. Правду кажучи, він видається трохи схибленим. — Я маю роботу, — каже він. — Мушу все спланувати. Ідіть додому, мій хлопчику.
— Але ж…
— Ідіть додому. Розумієте ви це чи ні, та сьогодні вам вдалося зробити щось дуже важливе.
Він розвертається і ще глибше занурюється в темряву запилюжених полиць, стиха розмовляючи сам із собою. Я беру свій ноутбук і торбу та вислизаю за двері. Дзвоник ледь чутно теленькає. Я зазираю до книгарні крізь високу вітрину, але Пенумбра вже зник за завитками золотих літер.
Чому ви так любите книжки?
Я повертаюсь до книгарні наступної ночі й бачу щось таке, чого зроду тут не бачив, щось таке, від чого мені перехоплює подих і я стаю мов укопаний.
У «Цілодобовій книгарні містера Пенумбри» темно.
Тут щось не те. Книгарню завжди відчинено, вона ніколи не спить, ніби крихітний маяк у водах цієї задрипаної частини Бродвею. Але сьогодні світло згасло, а на дверях із внутрішнього боку висить акуратний аркушик. В’юнким почерком Пенумбри написано:
ЗАЧИНЕНО (AD LIBRIS)
У мене немає ключів від книгарні, бо я ніколи їх не потребував. У нас тут завжди була естафета: Пенумбра передавав книгарню Оліверу, Олівер мені, а я Пенумбрі. Якусь хвилю я обурююсь, мене переповнює егоїстична лють. Що це, у біса, означає? Коли її знову відчинять? Хіба не можна було написати мені на електронну пошту чи попередити якимсь іншим способом? Це геть безвідповідально з боку роботодавця.
А тоді я починаю хвилюватися. Наша вранішня розмова була вельми незвичною. А що, як вона не на жарт стривожила Пенумбру й у нього стався серцевий напад? А що, як він помер? А може, він схлипує у своїй самотній квартирі, де його ніколи не навідують родичі, бо дідусь Пенумбра дивакуватий і пахне книжками? Потік сорому розливається моїми венами, з’єднується з люттю, і вони перемішуються в густий суп, від якого мені робиться зле.
Я заходжу до алкомаркету на розі, щоб купити чіпсів.
Протягом наступних двадцяти хвилин я стою на тротуарі, бездумно жую чіпси, витираючи руки об штани, без найменшого поняття, що робити далі. Іти додому й прийти завтра? Пошукати Пенумбру в телефонному довіднику і спробувати йому зателефонувати? Маячня. Я добре знаю, що не знайду Пенумбру в телефонному довіднику, до того ж я й не знаю, де взяти той довідник.
Отак я стою, силкуючись придумати якийсь розумний план дій, аж раптом помічаю знайому постать, що якраз чимчикує вулицею. Це не Пенумбра, він так не ходить. Це… це міс Лапін. Я присідаю за сміттєвим баком (з якого це дива я присідаю за сміттєвим баком?) і дивлюся, як вона квапиться до книгарні, наближається на достатню відстань, аби розгледіти, що всередині жодної душі, і легенько скрикує, а тоді кидається до вхідних дверей, стає навшпиньки і, притиснувшись носом до скла, читає оголошення «ЗАЧИНЕНО (AD LIBRIS)», без сумніву, вбачаючи в цих трьох словах якийсь глибокий зміст.
Потому вона крадькома роззирається навколо, і, коли блідий овал її обличчя повертається в мій бік, я вбачаю в її виразі прихований страх. Вона розвертається й тупцяє туди, звідки прийшла.
Я викидаю пачку з чіпсами в смітник і йду за нею.
Лапін звертає з Бродвею на доріжку, що веде до Телеграфного пагорба. Вона не збавляє швидкості навіть тоді, коли рельєф починає здійматися вгору. Хто б міг подумати, що ця химерна бабця має стільки сил. Я сопу й хекаю, квапливо крокуючи за квартал позаду, і ледь за нею встигаю. На пагорбі понад нашими головами стримить Вежа Койт, змазаний сіруватий обрис на тлі безпросвітного чорного неба. Десь посередині вузенької вулички, що огинає контур пагорба, Лапін зникає.
Я біжу до того місця, де бачив її востаннє, і натрапляю на вузькі кам’яні сходи, втиснені в бік пагорба. Вони схожі на провулок між будинками і стрімко тягнуться вгору, затінені переплетінням гілок. Хтозна-як, але Лапін уже піднялася до половини.
Я пробую погукати її: «Міс Лапін!» — та я геть захекався і, замість кричати, хриплю. Я прокашлююсь, невдоволено буркаю, нахиляюся вперед і йду за нею.