Моє павуче чуття нашорошилось, бо, певна річ, Круглий Ніс зупиняється біля входу до сховку Нерозривного Корінця, крутить ключем у замку і сторожко заходить усередину. Загоряються два канделябри обабіч дверей.
Я торсаю Кет за плече й указую на миготливі канделябри. Ніл примружує очі. Потяг Пенумбри прибуде на вокзал о 12:01, і до того часу нам залишається чекати й спостерігати.
Слідом за Круглим Носом за темними дверима зникає ціла вервечка абсолютно звичайних на вигляд нью-йоркців. Дівчина в білій блузці і строгій чорній спідниці. Чоловік середніх літ у вицвілому зеленому светрі. Хлопець із бритою головою, який цілком підійшов би для роботи в Anatomix. Невже всі вони належать до Нерозривного Корінця? Щось тут не те.
— Може, тут у них інша цільова аудиторія. Молодші, спритніші, — шепоче Ніл.
Набагато більше нью-йоркців, звісно, минають темні двері. Тротуари з обох боків П’ятої авеню заполонили перехожі, високі й низькі, молоді і старі, сучасні і старомодні. Юрби людей проходять повз нас і заступають мені огляд. Кет не знаходить собі місця від нетерплячки.
— Усе таке крихітне, і стільки людей, — каже вона, споглядаючи людський потік. — Вони… ніби зграя риб. Чи птахів, чи мурах. Якийсь суперорганізм.
— Де ти виросла? — втручається Ніл.
— У Пало-Альто, — відказує вона.
Звідти до Стенфорду, а тоді в Google. Як для дівчини, одержимої крайніми межами людських можливостей, Кет не надто віддалилася від дому.
Ніл киває з розумінням.
— Розумникам із передмістя не осягнути раптової складності нью-йоркських вулиць.
— Не знаю, про що ти, — Кет примружує очі. — Я добре даю собі раду зі складністю.
— От бачиш, я знаю, про що ти думаєш, — Ніл хитає головою. — Ти думаєш, що це просто багатоагентна симуляція й кожен перехожий дотримується набору нескладних правил, — Кет киває, — і, якщо тобі вдасться розгадати ці правила, ти зможеш усе змоделювати. Вулиці, квартали й навіть ціле місто. Я маю рацію?
— Саме так. Тобто я, певна річ, не знаю цих правил, але можу вдатися до експерименту й визначити їх, а тоді все просто…
— Помиляєшся, — каже Ніл і скрикує, як гудок на телевікторині. — У тебе нічого не вийде. Навіть якщо визначиш правила — а, щоб ти знала, немає ніяких правил — та навіть якби були, тобі не вдасться нічого змоделювати. Знаєш чому?
Мій найліпший друг і моя дівчина затіяли суперечку через симуляцію. Мені залишається відкинутись на спинку лавки й слухати.
— І чому? — супиться Кет.
— Тобі забракне пам’яті.
— Та ну…
— Еге ж, тобі не під силу все це запам’ятати. Жоден комп’ютер не має такого обсягу пам’яті. Навіть отой ваш, як він там називається…
— Великий Ящик.
— Так, він. Навіть йому забракне пам’яті. Цей ящик… — Ніл розчепірює руки, ніби хоче обійняти тротуар, парк і вулиці, — набагато більший.
А вулицями й далі зміяться юрми перехожих.
Нілові обридає сидіти, і він іде до музею Метрополітен, де має намір зробити кілька знімків грудей античних статуй. Кет великими пальцями строчить коротенькі нетерплячі повідомлення ґуґлівцям, винюхуючи останні плітки навколо ПМ.
Об 11:03 вулицею неквапом шкандибає зсутулена постать у довгому пальті. Моє павуче чуття знову нашорошується. Мені здається, що я навчився з лабораторною точністю визначати в людях певний тип химерності. У старого шкандибайла обличчя, як у сови, чорна хутряна папаха натягнута на самі очі, тільки стримлять кошлаті брови. Я навіть не сумнівався — він зникає за темними дверима.
О 12:17 таки пускається дощ. Ми ховаємося під високими деревами, та на П’ятій авеню швидко темніє.
О 12:29 навпроти Нерозривного Корінця зупиняється таксі, і з нього виходить високий чоловік у пальті. Він щільно запинає його навколо шиї, коли схиляється, аби розрахуватися з водієм. Це Пенумбра, і мені геть незвично бачити його тут, на тлі темних дерев і блідого каміння — справжнісінький сюрреалізм. Я ніколи не міг собі уявити його деінде, крім книгарні. Вони йдуть у комплекті, неможливе одне без другого. Та ось він, стоїть посеред вулиці на Мангеттені й копирсається у своєму гаманці.
Я зриваюся з лавки й біжу вулицею, проскакуючи поміж повільними автівками. Таксі від’їжджає, ніби жовта завіса, — і та-дам! Ось він я! Спершу на обличчі Пенумбри жодних емоцій, тоді він примружує очі, а потому всміхається, закидає голову назад і голосно регоче. Він ніяк не може заспокоїтись, і тоді вже я починаю сміятись. Отак ми стоїмо якусь хвилю один навпроти одного й регочемо. А я ще й трохи відсапуюсь.