— Хлопчику мій! — каже Пенумбра. — Ви, певно, найдивніший продавець, який траплявся нашому товариству за п’ятсот років. Ходімо, ходімо. — Він запрошує мене на тротуар і далі всміхається. — Що ви тут робите?
— Я приїхав, щоб зупинити вас, — відказую я навдивовижу серйозним голосом. — Ви не мусите… — Я важко переводжу подих. — Ви не мусите туди йти. Не дозволяйте їм спалити вашу книжку. Чи що вони там хочуть зробити.
— Хто розповів тобі про спалення? — тихенько питає Пенумбра й здіймає брову.
— Ну, — я затинаюся, — Тінделл почув про це від Імберта. — Пауза. — А йому розказав… е-е-е… Монсеф.
— Вони помилилися, — різко перебиває мене Пенумбра. — Я не приїхав сюди обговорювати покарання. — Він пирхає на слові «покарання», наче воно навіть не гідне його уваги. — Ні, я приїхав сюди, щоб озвучити своє бачення.
— Бачення?
— Комп’ютери, хлопчику мій, — пояснює він. — Вони дадуть нам ключ до розгадки. Я вже думав про це раніше, але не мав достатніх доказів, що вони допоможуть у нашій роботі. А ви знайшли ці докази! Якщо комп’ютери допомогли вам розгадати загадку Засновника, вони можуть зробити набагато більше для нашого товариства. — Він стискає худорляву долоню в кулак і розмахує ним у повітрі. — Я приїхав, аби сказати Першому Читачеві, що нам просто необхідно залучити до роботи комп’ютери. Ми мусимо це зробити!
Голос Пенумбри зривається на високі ноти, як у підприємця, що презентує свій стартап.
— Ви маєте на увазі Корвіну, — кажу я. — Перший Читач — це Корвіна.
Пенумбра киває.
— Ви не можете зайти туди зі мною, — він указує рукою на темні двері, — але ми поговоримо, коли я закінчу свої справи. Поміркуємо, яке обладнання варто придбати… з якими компаніями налагодити співпрацю. Мені знадобиться ваша допомога, мій хлопчику. — Він підіймає голову й зазирає мені за плече. — Ви тут не сам, правда ж?
Я дивлюсь на протилежний бік П’ятої авеню — Кет і Ніл стоять на тротуарі й придивляються до нас. Кет махає рукою.
— Вона працює в Google, — кажу я. — Вона мені допомогла.
— Добре, — киває Пенумбра. — Дуже добре. Та скажіть-но мені от що: як ви знайшли це місце?
Я усміхаюсь і зізнаюсь:
— За допомогою комп’ютерів.
Він хитає головою.
Тоді запихає руку до внутрішньої кишені пальта й виймає тоненьку чорну електронну книжку марки Kindle, увімкнену, з гостробокими літерами на блідому тлі.
— Ви й собі придбали, — кажу усміхаючись.
— І не одну, мій хлопчику, — відказує Пенумбра й виймає іншу читалку — марки Nook. Тоді ще одну — Sony, і четверту — Kobo. Серйозно? Хто взагалі користується читалкою Kobo? Невже Пенумбра через усю країну тягнув із собою чотири електронні книжки?
— Довелося трохи надолужити згаяне, — пояснює він, показуючи мені свій стосик читалок. — Але, знаєте, ось ця, — він виймає останній пристрій, супертонкий, у блакитній оправі, — сподобалась мені найбільше.
На електронній книжці немає логотипа.
— Що це?
— Це? — Він обертає в руці загадкову читалку. — Мій учень Ґреґ — ти його не знаєш поки що. Він позичив мені її на час мандрівки. — І додає по-змовницькому: — Він казав, що це прототип.
Безіменна читалка просто неймовірна: тонесенька й легка, корпус не пластиковий, а з тканини, ніби книжкова палітурка. Як Пенумбрі вдалося дістати цей прототип? У мого боса є знайомі з Кремнієвої долини?
— Це надзвичайний пристрій, — каже він, кладе його до інших читалок і ніжно погладжує весь стосик. — Вони всі надзвичайні. — Він замовкає й переводить погляд на мене. — Дякую, хлопчику мій. Саме завдяки вам я нині тут.
Його слова викликають у мене усмішку. Ану покажіть їм, містере Пенумбра.
— То де нам із вами зустрітися?
— У «Дельфіні і якорі», — відказує він. — Приводьте своїх друзів. Ви ж зможете самі знайти адресу? Скористайтеся своїми комп’ютерами. — Він підморгує мені, відвертається, штовхає важкі двері й зникає в таємній бібліотеці Нерозривного Корінця.
До місця призначення нас приводить телефон Кет. З неба ллє так, ніби хтось забув закрутити кран, і майже всю дорогу ми біжимо.
Ми знаходимо його, і виявляється, що «Дельфін і якір» — це бездоганний сховок, з темними дерев’яними панелями та приглушеним бордовим світлом. Ми вмощуємося за круглим столом біля вікна, поцяткованого дощовими краплями. Підходить наш офіціант, і він теж виявляється ідеальним: високий, широкоплечий, із густою рудою бородою та манерами, від яких нам усім тепліє на душі. Ми замовляємо по кухлеві пива. До пива він приносить нам тарілку з хлібом і сиром.