Codex vitae
Ми йдемо під дощем, усім гуртом ховаючись під крислатою чорною парасолею, яку нам позичили в «Дельфіні і якорі». Ніл тримає її над нашими головами — воїн завжди тримає парасолю. Пенумбра йде посередині, ми з Кет тулимося до нього з боків. Пенумбра не займає багато місця.
Ми підходимо до темних дверей. Це місце кардинально відрізняється від книгарні Пенумбри в Сан-Франциско. Якщо в Пенумбри замість стін — величезні вітрини, а зсередини ллється тепле світло, то тут бачимо перед собою суцільну кам’яну брилу й двійко миготливих канделябрів. Це місце ніби застерігає: «Ні, краще сюди не заходити».
Кет штовхає двері. Я заходжу останнім і ловлю її зап’ястя.
Я геть не очікував, що всередині все буде таким прісним. Сподівався побачити ґарґулій. Натомість перед нами дві присадкуваті канапи й круглий скляний столик — от вам і весь вестибюль. Трохи далі попереду стоїть вузький письмовий стіл, за яким сидить молодий чоловік із голеною головою, котрого я вже бачив цього ранку на вулиці. На ньому синій кардиган. Угорі, над ним, квадратні літери без зарубок сповіщають:
FLC
— Ми прийшли, щоб зустрітися з містером Деклом, — Пенумбра звертається до реєстратора, а той лиш кидає на нас побіжний погляд. Пенумбра проводить нас за двері з матовим склом. Я все ще сподіваюся побачити ґарґулью, але ні: це сіро-зелений натюрморт, прохолодна савана широких моніторів, низьких перегородок і вигнутих чорних офісних крісел. Звичайний офіс. Майже такий, як у «Нового бейґла».
За панелями на стелі дзижчать люмінесцентні лампи. Робочі столи розставлено групками, і за ними працюють люди, що їх я сьогодні вранці роздивлявся в бінокль. Більшість із них у навушниках. Жоден не відірвав очей від монітора. За їхніми зсутуленими спинами я помічаю таблиці, відкриті електронні скриньки, облікові записи у Facebook.
Я спантеличений. Я бачу, що тут ціла купа комп’ютерів.
Ми рухаємось звивистою стежкою поміж столів. Тут є всі тотеми офісної нудьги: експрес-кавоварка, гуркітливий міні-холодильник, велетенський багатофункційний лазерний принтер, на якому блимає червоний датчик: зажувало папір. На білій дошці напівстерті діаграми «мозкового штурму». Зараз на ній яскраво-блакитними писаними літерами виведено:
НЕВРЕГУЛЬОВАНІ ПОЗОВИ: 7!!
Я все чекаю, що хто-небудь підведе голову й зверне увагу на нашу невеличку процесію, але всі, здається, зосередилися на своїй роботі. Тихеньке клацання клавіш звучить як той дощ, що залишився надворі. У кутку хтось хихикає. Я дивлюсь у той бік — чоловік у вицвілому зеленому светрі всміхається до свого екрана. Він їсть йогурт із пластикового стаканчика. Напевне, переглядає якесь відео.
Зусібіч нас оточують кабінети й конференц-зали, усі двері з матовим склом і крихітними табличками. Ті, до яких ми прямуємо, розташовані в дальшому кінці кімнати, а табличка повідомляє нас:
ЕДҐАР ДЕКЛ / ОСОБЛИВІ ПРОЕКТИ
Пенумбра кладе худорляву долоню на ручку, один раз стукає в скло й відчиняє двері.
Кабінет невеликий, проте кардинально відрізняється від попереднього приміщення. Мої очі напружуються, силкуючись призвичаїтись до нової гами кольорів: стіни тут насиченого темного кольору, обклеєні шпалерами із золотистими й зеленими завитками.
Підлога дерев’яна, рипить у мене під ногами, а каблуки Пенумбри легенько цокають, коли він повертається, щоб зачинити за нами двері. І світло тут інакше, тепліше, бо випромінюють його канделябри, а не флуоресцентні лампи. Двері зачиняються, і зовнішнє гудіння враз змовкає, змінюючись приємною густою тишею.
У кабінеті стоїть масивний стіл — близнюк того, що в книгарні Пенумбри, — а за ним сидить той чоловік, котрого я першим помітив уранці: Круглий Ніс. Та поверх свого вуличного одягу він натягнув чорну мантію. Спереду її зчеплено срібною брошкою — дві долоні, розкриті, ніби книжка.
Оце вже щось цікаве.
Навіть повітря тут пахне по-іншому. Тут витає запах книжок. За столом, позаду Круглого Носа, високі стелажі, що сягають стелі, напхом напхані книжками. Але ж кабінет невеликий. Скидається на те, що таємна бібліотека Нерозривного Корінця не більша від книгарні провінційного аеропорту.
Круглий Ніс усміхається.
— Сер! Ласкаво просимо, — він підводиться. Пенумбра здіймає руки й жестом просить його сісти. Круглий Ніс переводить погляд на мене, Кет і Ніла. — Хто ваші друзі?
— Вони непереплетені, Едґаре, — поспіхом відказує Пенумбра й повертається до нас. — Учні, це Едґар Декл. Він вартує двері до Читального Залу — скільки, Едґаре? Одинадцять років?