Отак ми спускаємось крок за кроком, і до мене долинають якісь звуки. Приглушене бурмотіння, тоді якесь гудіння й відлуння голосів.
Сходи обриваються, і попереду видніє освітлена арка. Ми прямуємо до неї. Кет охкає, і її подих виривається з уст маленькою хмаринкою.
Це ніяка не бібліотека. Це печера Бетмена.
Перед нами простягається довгий і низький Читальний Зал. Стелю підпирають товсті перехрещені балки. Поміж них видно поцяткований грубий камінь, помережаний прожилками й зазубреними тріщинками, які виблискують так, наче всередині в камені заховані сяйливі кристали. Балки тягнуться вздовж усього приміщення, малюючи чітку систему координат. На перетині балок висять яскраві лампи, які освітлюють простір унизу.
Підлога теж кам’яна, але відполірована так, що в неї можна дивитись, як у дзеркало. Квадратні дерев’яні столи, по два в ряд, рівними шерегами тягнуться вглиб залу. Столи прості, але міцні, і на кожному з них лежить товста книжка. Усі книжки чорні, і кожнісінька прикута до столу міцним ланцюгом, теж чорним.
Довкола столів рояться люди. Хтось сидить, хтось стоїть, але всі вони, і чоловіки, і жінки, одягнені в темні мантії, як у Декла. Вони розмовляють, бурмочуть, сперечаються. Тут їх десь із десяток, і складається таке враження, ніби ви потрапили до офісу невеличкої біржі. Звуки зливаються й перебивають один одного: шикання й шепіт, шаркання ніг. Шкряботіння ручки по папері, скрипіння крейди по дошці. Кашель і шморгання. Це місце найбільше схоже на клас, ось тільки учні тут дорослі, а то й літні, і вони гадки не мають, що вони тут вивчають.
Уздовж стін тягнуться стелажі. Вони зроблені з того ж дерева, що й балки та столи, і вщерть заповнені книжками. Проте ці книжки, на відміну від чорних фоліантів на столах, мають різнобарвні палітурки — червоні, сині й золотисті, полотняні й шкіряні, деякі пошарпані, інші новенькі, ніби щойно з друкарні. Вони як засіб від клаустрофобії. Без них це місце нічим не відрізнялося б від катакомб, а книжки додають трохи кольору й текстури, від чого цей зал робиться затишнішим і теплішим.
Ніл щось схвально бурмоче.
— Що це за місце? — питає Кет і потирає руки, тремтячи від холоду. Барви додають тепла, але повітря тут просто крижане.
— Ходіть за мною, — кличе Пенумбра.
Він заходить до Читального Залу і продирається поміж групками чорних мантій, які юрмляться навколо столів. Я чую уривок розмови: «…вся проблема у Бріто, — каже високий чолов’яга зі світлою бородою й тицяє пальцем у товсту чорну книжку, прикуту до столу. — Він наполягав, що всі операції мають бути оборотними, а насправді…» Його голос стихає, натомість я чую інший: «…занадто зациклились на сторінці як на об’єкті аналізу. Погляньте на книжку з іншого боку. Книжка — це набір символів, правильно? У неї не два виміри, а лише один. Отож…» Це говорить чоловік з обличчям сови й кошлатими бровами, якого я нині вранці бачив на вулиці. Він і далі сутулиться й навіть не подумав зняти свою кудлату шапку. У поєднанні з мантією виходить стовідсотковий образ чаклуна. Різкими рухами він щось креслить крейдою на невеликій дощечці.
Пенумбра втрапляє ногою в ланцюгову петлю, і ланцюг розкотисто брязкає, поки він намагається вивільнитись. Пенумбра морщиться й роздратовано бурмоче: «Сміх та й годі».
Ми тихенько йдемо за ним — коротенька процесія чорних овець. У кількох місцях стелажі розриваються: двічі — дверима по обидва боки залу, і ще раз — у самому кінці приміщення, де вони поступаються місцем гладенькій кам’яній стіні й дерев’яному помосту, освітленому яскравою лампою. Поміст високий і має якийсь грізний вигляд. Певно, тут здійснюють ритуальні жертвопринесення.
Кілька чорних мантій, яких ми минаємо дорогою, підіймають голови і, здивовано вирячивши очі, вигукують: «Пенумбра!» — усміхаються й простягають йому руки. Пенумбра киває, усміхається у відповідь і привітно потискає простягнуті долоні.
Він веде нас до вільного столу недалеко від помосту, у затіненому закутку між двома лампами.
— Ви прийшли до особливого місця, — каже Пенумбра та опускається на стілець. Ми теж сідаємо, підбираючи поли наших мантій. Він говорить тихо, довколишній гамір майже заглушує його слова. — Вам заборонено будь-кому розказувати про нього чи повідомляти його розташування.