Ми дружно киваємо.
— Дивовижно, — шепоче Ніл.
— Ет, у самому залі немає нічого особливого, — відказує Пенумбра. — Приміщення, безперечно, давнє, проте всі підземелля однакові — підвал, міцні кам’яні стіни, холоднеча й сухе повітря. Справді, нічого особливого. — Він змовкає. — Дивовижним є те, що зберігається в цьому підземеллі.
Ми всього кілька хвилин провели в цьому льоху, заповненому книжками, а я вже забув про існування іншого світу десь там, нагорі. Припускаю, що раніше це був якийсь бункер і тут можна заховатися на випадок ядерної війни. За котримись із дверей має бути склад із консервованими бобами.
— Тут є два скарби, — продовжує Пенумбра. — Перший — це зібрання книжок, а другий — один-єдиний примірник. — Він опускає кістляву долоню на чорний том, прикутий до нашого столу, — такий самий, як на інших столах. На обкладинці великими сріблястими літерами викарбувано: «МАНУЦІЙ».
— Ось ця книга, — каже Пенумбра. — Це codex vitae Альда Мануція. Вона є тільки в цій бібліотеці.
Тобто?
— Її немає навіть у вашій книгарні?
Пенумбра хитає головою.
— Початківці її не читають. Лише втаємничені члени нашого товариства — непереплетені й переплетені. Таких у нас небагато, і всі ми читаємо «Мануція» тільки тут.
То ось що тут відбувається. Ось над чим так завзято ламають голови всі присутні. Утім, я помічаю, що деякі чорні мантії повертають голови в наш бік. Певно, не такі вони вже й завзяті.
Пенумбра повертається на стільці й указує рукою на стелажі, що підпирають стіни.
— А це інший скарб. Наслідуючи нашого Засновника, кожен член цього товариства пише власний codex vitae, себто книгу життя. Це завдання непереплетених. Федоров, наприклад, — ви його знаєте, — він киває в мій бік, — належить до непереплетених. Коли він закінчить свою роботу, він утілить усе, чого навчився, усі свої знання, у таку книжку.
Я пригадую Федорова і його сніжно-білу бороду. Еге ж, напевне, він чогось таки навчився.
— За допомогою журналу, — Пенумбра звертається до мене, — ми можемо переконатися, що Федоров чесно здобув свої знання. — Він здіймає одну брову. — Ми мусимо впевнитися, що він розуміє, чого йому вдалося досягти.
Он воно що. Вони хочуть переконатися, що він не закинув стос книжок у сканер.
— Коли codex vitae Федорова затверджу я і прийме Перший Читач, він приєднається до переплетених. А тоді нарешті він здійснить останнє жертвопринесення.
Ага: темний ритуал на Жертовнику Сущого Зла. Я так і знав. Мені подобається Федоров.
— Книжку Федорова зашифрують, надрукують кілька примірників, і вона займе своє місце на полиці, — буденно каже Пенумбра. — Ніхто не зможе прочитати її аж до його смерті.
— Паскудство, — шепоче Ніл. Я роздратовано зиркаю на нього, але Пенумбра всміхається й здіймає розкриту долоню.
— Ми йдемо на цю жертву через глибоку віру, — пояснює він. — Я кажу цілком серйозно. Коли ми розгадаємо codex vitae Мануція, кожен член нашого товариства, який наслідував його — який написав власну книгу життя й віддав її на зберігання до цієї бібліотеки, — знов оживе.
Я намагаюся не показувати скептицизму, що так і рветься вискочити на моєму обличчі.
— Тобто? — питає Ніл. — Як зомбі? — Він вимовляє останнє слово вголос, і деякі чорні мантії повертаються в наш бік.
Пенумбра хитає головою.
— Природа безсмертя нам досі невідома, — відказує він ледь чутно, і нам доводиться присунутися ближче. — Та все, що я знаю про письменництво й читання, вказує на те, що безсмертя насправді існує. Я відчуваю його на цих полицях, та й на інших теж.
Я не вірю в балачки про безсмертя, проте мені теж знайоме відчуття, про яке щойно згадав Пенумбра. Коли блукаєте поміж стелажами в бібліотеці, коли торкаєтесь пальцями різнобарвних корінців, — у таку мить важко не відчути присутності духів, занурених у сон. Це лишень відчуття, а не факт, але не забувайте (повторюся): люди вірять ще й не в такі химерії.
— Але чому вам не вдається розшифрувати книгу Мануція? — питає Кет. Так, це її спеціалізація. — Куди подівся ключ?
— Ох, — зітхає Пенумбра. — Направду, куди ж він подівся. — Він зупиняється, переводить подих. — Ґеррітсзон, у певному сенсі, був такою ж винятковою людиною, як і Мануцій. Він вирішив не передавати ключа своїм послідовникам. Ось уже п’ять сотень років… ми обговорюємо його рішення.