Він каже це з такою інтонацією, що мені уявляється, ніби ті запеклі дискусії не обійшлися без стрілянини чи кинджалів.
— Ми не маємо ключа, тому перепробували всі відомі нам способи, аби розгадати шифр codex vitae Мануція. Ми зверталися до геометрії. Шукали приховані форми. На них ґрунтується загадка Засновника.
Обличчя на моїй візуалізації… Звісно. Я вкотре почуваюся дезорієнтованим. З екрана ноутбука на мене дивився Альд Мануцій.
— Ми зверталися до алгебри, логіки, лінгвістики, криптографії… серед членів нашого товариства були великі математики, — продовжує Пенумбра. — Люди, яких удостоювали премій там, нагорі.
Кет присунулась так близько, що ледь не вилазить на стіл. Це неабияка приманка: код, який треба зламати, і ключ до безсмертя — два в одному. На хвилю мене сповнює гордість, адже це я привів її сюди. Тут Google іде погуляти. Справжня пригода трапилася нам під землею, в Нерозривному Корінці.
— Вам треба збагнути, любі друзі, — каже Пенумбра, — що наше товариство існує і працює згідно з правилами, які практично не змінювалися з дня його заснування п’ятсот років тому. — Він тицяє пальцем на групку гамірливих чорних мантій. — Ми користуємося крейдою та дощечками, чорнилом і папером. — Ураз його тон змінюється. — Корвіна вважає, що ми повинні ретельно дотримуватись усіх правил. Вважає, що якщо ми бодай щось поміняємо, то навіки втратимо свою винагороду.
— А ви, — звертаюсь я до чоловіка, який має комп’ютер, — ви не погоджуєтесь.
У відповідь Пенумбра повертається до Кет, і тепер його голос перетворюється на тихесенький шепіт.
— Ось тепер ми дійшли до моєї пропозиції. Якщо я не помиляюся, серденько, ваша компанія перегнала чималу кількість книжок, — він зупиняється, намагаючись дібрати правильні слова, — на цифрові полиці.
Кет киває й миттю шепоче у відповідь:
— Шістдесят один відсоток усіх будь-коли виданих.
— Але у вас немає книги життя нашого Засновника, — провадить Пенумбра. — Ні в кого її немає. — Він замислюється. — Певно, вам би варто її мати.
Мене ніби вдарило блискавкою: Пенумбра пропонує нам учинити бібліографічну крадіжку.
Повз наш стіл неквапом човгає жіночка в чорній мантії з товстою зеленою книжкою в руках. Вона висока і струнка, на вигляд їй не більше сорока, у неї заспані очі й коротко стрижене чорне волосся. Під мантією видніє синя квітчаста тканина. Ми змовкаємо, чекаємо, поки вона трохи віддалиться.
— Я думаю, що нам пора відійти від традицій, — продовжує Пенумбра. — Я вже старий і, якщо це насправді можливо, хотів би побачити завершення наших трудів ще до того, як від мене залишиться тільки книга на полиці.
Мене ще раз осяяло: Пенумбра належить до переплетених, тож його власний codex vitae має бути десь тут, у цьому підземеллі. Від цієї думки в мене трохи паморочиться в голові. Що ж у тій книжці? Яку історію вона розповідає?
Очі Кет спалахують.
— Ми можемо її зісканувати, — вона гладить книжку на столі. — Якщо там дійсно шифр, ми зможемо його зламати. У нас є машини, такі потужні, що годі уявити їхні можливості.
Повітря сповнюється приглушеним бурмотінням, чорні мантії пожвавлюються. Усі вони випрямляються, чутно шепіт і шемрання, що свідчить про їхню увагу й настороженість.
У дальшому кінці, там, де широкі сходи закінчуються освітленою аркою Читального Залу, з’являється висока постать. Її мантія відрізняється від усіх інших: вона ошатніша, з додатковими складками чорної матерії навколо шиї та червоними вставками на рукавах. Мантія вільно лежить у чоловіка на плечах, ніби він щойно її накинув, а під нею проглядає сірий переливчастий костюм.
Він іде прямісінько до нас.
— Містере Пенумбра, — шепочу я. — Може…
— Пенумбро, — гукає чоловік. Не дуже гучно, проте голос у нього такий глибокий, що долинає аж до самого кінця залу. — Пенумбро, — повторює він і пришвидшує крок. Він старий — може, трохи молодший за Пенумбру, — але міцної статури. Він не сутулиться, ступає впевнено, і цілком може бути, що під костюмом у нього накачані мускули. Голова в нього голена, темні акуратні вуса. Носферату в образі сержанта морської піхоти.
Аж тепер я його впізнаю. Це ж він на тій світлині стоїть поряд із молодим Пенумброю — кремезний чоловік, який показує великий палець на тлі мосту Золота Брама. Це бос Пенумбри, завдяки якому ніколи не вимикається світло в книгарні, генеральний директор щедрої компанії Festina Lente. Це Корвіна.
Пенумбра підводиться зі стільця.
— Прошу познайомитись із трьома непереплетеними із Сан-Франциско, — каже він. І звертається до нас: — Це Перший Читач і наш покровитель. — Зненацька він набуває образу смиренного підлеглого. Він удає.