Крізь двері до вестибюля вривається холодний вітер, і до готелю, тікаючи від дощу, застрибує Едґар Декл. Його кругле обличчя облямоване каптуром тісної фіолетової водонепроникної куртки. Пенумбра махає, запрошуючи його до нас. Кет ловить мій погляд. Вона виглядає стурбованою. Це буде вирішальна зустріч. Якщо ми хочемо отримати доступ до Читального Залу й «Мануція», Декл — наш ключ, точніше, Декл має ключ.
— Сер, я чув про книгарню, — захекавшись, каже він і сідає на канапу поруч із Кет. Обережно стягує каптур. — Навіть не знаю, що сказати. Це жахливо. Я поговорю з Корвіною. Може, вдасться його вмовити…
Пенумбра жестом зупиняє його й розкриває перед ним усі карти. Він розповідає про журнал, про Google і загадку Засновника. Розповідає про свою пропозицію й відмову Корвіни.
— Ми попрацюємо над ним, — каже Декл. — Я час від часу нагадуватиму йому про це, щоб зрозуміти, як…
— Ні, — обриває Пенумбра. — Він не відступиться від свого, Едґаре, а мені забракне терпіння. Я все ж таки трохи старший за тебе, мій хлопчику. Я вірю в те, що codex vitae можна розшифрувати сьогодні — не за десять років, не за сто, а сьогодні!
Аж тут я розумію, що Корвіна не єдиний упевнений у своїй правоті. Пенумбра направду вірить у те, що комп’ютери здатні на дивовижні речі. І навіть дивно, що я, людина, яка воскресила цю ідею, не маю такої впевненості.
Декл приголомшено дивиться на нас. Він роззирається довкола, ніби боїться, що десь тут, у «Північному мості», причаїлися чорні мантії. Навряд чи. Дуже сумніваюся, що хто-небудь у цьому вестибюлі за останній рік бодай раз торкався паперової книжки.
— Ви жартуєте, сер, — шепоче Декл. — Тобто я пригадую, як ви колись звеліли мені внести всі назви до ноутбука. Ви тоді були такі схвильовані… Та я навіть не міг би подумати… — Він хапає ротом повітря. — Сер, ви ж знаєте, що це суперечить правилам нашого товариства.
То виходить, що це Едґар Декл створив базу даних книгарні. Мене накриває хвиля професійної приязні. Ми з Деклом тарабанили по тій самій невеликій цокотливій клавіатурі.
Пенумбра хитає головою.
— Це видається дивним тільки тому, що ми тупцюємо на одному місці, — каже він. — Корвіна заморозив нас. Перший Читач провадить нас не так, як заповідав Мануцій. — Його очі зблискують, ніби блакитні лазери, він тицяє тонким пальцем у касетний стіл. — Він був підприємцем, Едґаре!
Декл киває, але вигляд має досить знервований. Його щоки заливає рум’янець, він раз по раз пригладжує своє волосся. Невже ось так починаються всі перевороти? Групка людей, перешіптуючись, обговорює таємні плани?
— Едґаре, — спокійно каже Пенумбра, — з усіх моїх учнів ти був мені найдорожчий. Ми багато років пропрацювали разом у Сан-Франциско. У тебе є справжній дух Нерозривного Корінця, хлопчику мій. — Він замовкає. — Позич нам ключ від Читального Залу, усього на одну ніч. Це все, чого я прошу. Клей не залишить жодного сліду. Я за нього ручуся.
Обличчя Декла витягується. Його вологе волосся стирчить у всі боки. Він ніяк не може дібрати слів.
— Сер, я навіть не міг подумати… я навіть не міг собі уявити… сер. — Він затинається. Вестибюля більше не існує. Весь світ тепер на обличчі Едґара Декла, на його задумливо вигнутих губах, які можуть сказати нам «ні» або…
— Так. — Він випростується. Глибоко вдихає й повторює: — Так, звісно. Я вам допоможу. — Він різко киває й усміхається. — Звісно.
Пенумбра всміхається у відповідь.
— А я таки вмію знаходити гарних продавців, — він простягає руку, щоб поплескати Декла по плечі. І починає реготати. — Я таки вмію знаходити гарних продавців!
Отже, план готовий.
Завтра Декл принесе запасний ключ у конверті, адресованому на моє ім’я, і передасть його консьєржу. Ми з Нілом знайдемо спосіб виготовити «БуркоСкан», Кет піде до тутешнього офісу Google, а Пенумбра зустрінеться з групкою чорних мантій, котрі підтримують його ідею. З настанням ночі я візьму сканер та ключ і проберуся до таємної бібліотеки Нерозривного Корінця, щоб звільнити «Мануція», а заразом і ще одну книжку.
Але все це завтра. А зараз Кет пішла до нашої кімнати, Ніл приєднався до групки нью-йоркських стартаперів, а Пенумбра сидить наодинці біля барної стійки, гріє в долонях чашку якогось золотистого питва й блукає у своїх думках. У цьому вестибюлі він виглядає вельми незвично: на кількадесят років старший за всіх присутніх, а його сива голова — наче блідий маяк у навколишніх сутінках.
Я сиджу сам-один на низенькій канапі й вдивляюся в екран свого ноутбука, мізкуючи над тим, де нам узяти лазерний ніж. Нілів товариш Андрій дав нам адреси двох хакерських організацій на Мангеттені, та лише одна з них володіє лазерним ножем, і той заброньовано на кілька тижнів наперед. Усі щось майструють.