Мені спадає на думку, що Мет Міттелбренд міг би знати когось із лазером. Тут мусить бути якась майстерня зі створення спецефектів, де є потрібний нам інструмент. Я пишу екстрене повідомлення:
Треба лазерний ніж у нью-йорку. НЕГАЙНО. Є ідеї?
Через тридцять сім секунд я отримую Метову відповідь:
Запитай буркотуна.
Точно. Я місяцями нишпорив у його піратській бібліотеці, та жодного разу нічого не писав, хоча на його сайті є форум, де жваво обговорюють усяку всячину, просять певні електронні книжки, а потім скаржаться на якість отриманого. Там також є окремий технічний підфорум, на якому обговорюють болти, гайки й способи оцифровування книжок. Там виходить на зв’язок сам Буркотун, стисло й чітко відповідає на запитання, і все з маленької літери. От на тому підфорумі я й прохаю про допомогу:
Привіт усім. Я мовчазний член Буркоматриці й сьогодні пишу тут уперше. Зараз я в Нью-Йорку й дуже потребую лазерного ножа «Епілог» (чи щось подібне), як зазначено в інструкції до «БуркоСкана 3000». Мені дуже треба якомога швидше здійснити таємне сканування, а моя мета — одна з найважливіших книжок в історії книгодрукування. Іншими словами: це може бути важливішим за Поттера. Хто-небудь може мені допомогти?
Я затамовую подих, тричі перевіряю своє послання на помилки й таки публікую його. Сподіваюся, що антипіратська поліція компанії Festina Lente цього не читає.
Кімнати в «Північному мості» дуже схожі на білі контейнери з ґуґлівського містечка: довгі коробки з розетками, водою та Інтернетом. Тут є ще й вузькі ліжка — вимушена поступка для відновлення сил і підзарядки мозку.
Кет сидить на підлозі зі схрещеними ногами, з одягу на ній тільки білизна й червона футболка. Вона схилилась над своїм ноутбуком. Я сиджу на бильці ліжка в неї за спиною, моя електронна книжка заряджається від її комп’ютера, і я вже вчетверте — ні, не жартую — перечитую «Хроніки Співочих Драконів». Вона вже трохи заспокоїлась після розчарування з ПМ і, повернувши до мене голову, каже:
— Це страшенно цікаво. Не можу повірити, що ніколи не чула про Альда Мануція. — На її екрані сторінка з його біографією у Вікіпедії. Я впізнаю цей вираз на її обличчі — таким воно буває, коли вона говорить про сингулярність. — Я завжди думала, що ключем до безсмертя будуть, наприклад, крихітні роботи, які лагодитимуть поламки в нашому мозку, — каже вона. — Але ніяк не книжки.
Мушу зізнатися їй, що думаю про все це насправді.
— Не певен, що книжки є ключем до будь-чого. Сама подумай, ми маємо справу з культом. Насправді. — Вона недовірливо примружує очі. — Проте загублена книжка самого Альда Мануція — це дуже важлива знахідка. Зіскануємо її й заберемо Пенумбру до Каліфорнії. Самі будемо керувати книгарнею. У мене є маркетингова стратегія.
Та, схоже, Кет мене не чує.
— У Маунтін-В’ю є команда… — каже вона. — Треба розповісти їм про це. Вона називається «Google навіки». Вони працюють над збільшенням тривалості життя. Лікування раку, регенерація органів, відновлення молекул ДНК.
Ну це вже якесь безглуздя.
— А кріогенікою у вільний час вони не займаються?
Вона докірливо зиркає на мене.
— У них цілісний підхід.
Я проводжу пальцями по її волоссю. Воно досі вологе після душу. Вона пахне чимось цитрусовим.
— Я просто не розумію, — каже вона й повертається до мене. — Як ти можеш миритися з тим, що наше життя таке коротке? Надто коротке, Клею.
Правду кажучи, у моєму житті траплялися дивні, а подекуди не вельми приємні явища, проте на тривалість я ніколи не скаржився. У мене таке враження, що минула ціла вічність, відколи я пішов у перший клас, і ціла техногенна епоха, відколи я переїхав до Сан-Франциско. У ті часи мій телефон навіть не мав доступу до Інтернету.
— Щодня ми дізнаємося про щось дивовижне, — продовжує Кет, — як-от про те, що під Нью-Йорком ховається таємна бібліотека. — Вона зупиняється й роззявляє рота, удаючи здивування, і від того мені робиться смішно. — Ти ж розумієш, що попереду на нас чекають ще й не такі дивовижі. Вісімдесят років чи навіть сотня — це дуже мало. Цього недостатньо. — Її голос тремтить, і я розумію, як сильно Кет Потенте перейнялась цією проблемою.
Я нахиляюся, цілую її в скроню й шепочу: