— Ти впевнений, що не хочеш податись у бізнес? Ти міг би посприяти проекту з паранджею. — Він сміється й підморгує мені. Я розумію, що він цілком серйозно, принаймні про бізнес.
— Я найгірший кандидат для розвитку твоєї компанії, — відказую я. — Повір мені на слово. Тобі доведеться мене звільнити. Паскудна ситуація.
Я не жартую. Якщо працюватиму на Ніла, зіпсую нашу дружбу. Він стане Нілом Шахом, моїм босом, чи Нілом Шахом, моїм бізнес-наставником — і більше не буде Нілом Шахом, володарем підземелля.
— Я б не звільняв тебе, — каже Ніл. — Просто понизив би.
— І ким би я став, помічником Ігоря?
— Ігор уже має помічника. Дмитра. Такого розумника тільки пошукати. Ти міг би стати його помічником.
Чомусь я впевнений, що Дмитрові не більш ніж шістнадцять. Не до вподоби мені така перспектива. Я змінюю тему:
— Зажди, а як щодо створення кінофільмів? — питаю я. — Застосуй усі Ігореві вміння. Започаткуй новий Pixar.
Ніл киває і якусь хвилю обдумує мої слова. Нарешті каже:
— Залюбки. Якби я знав якогось режисера, то взяв би його на роботу негайно. — Він зупиняється. — Або режисерку. Її роботу я фінансував би зі свого Фонду.
Точно: Фонд Ніла Шаха для жінок-митців. Це «податковий притулок», створений за порадою хитрого бухгалтера з Кремнієвої долини. Ніл попросив мене розробити тимчасовий сайт, аби все виглядало по-справжньому, і цей сайт другий у списку найгірших сайтів, які я будь-коли розробляв (пальму першості досі утримує сайт «Нового бейґла», який мені довелося переробити на староєрусалимський зразок).
— То знайди режисера, — кажу я.
— А чом би тобі не знайти мені режисера, — відрізає Ніл. Таке враження, що ми знову в шостому класі. Та враз його очі зблискують. — А знаєш… це чудова ідея. Точно. В обмін на фінансування цієї пригоди, Клейморе Багрянорукий, я попрошу тебе про таку послугу. — Він стишує голос і вживається в роль володаря підземелля. — Ти знайдеш мені режисера.
Мій телефон веде нас до потрібної адреси в районі Дамбо. Це тихенька вуличка біля річки, будівля розташована біля загородженої ділянки, заставленої високовольтними трансформаторами. Будинок темний і вузенький, худіший навіть за Пенумбру, і геть занедбаний. Скидається на те, що не так давно тут була пожежа, — від дверей угору тягнуться довгі чорні смуги. Дім виглядав би покинутим, якби не дві деталі. По-перше, перекошений вініловий знак на фасаді, який повідомляє: «Швидкі пироги». По-друге, приємний запах свіжої піци, що стелиться навколо нас.
Усередині розгардіяш — так, тут, безперечно, була пожежа, — а повітря густе й духмяне, сповнене вуглеводами. Попереду стоїть невеликий столик, а на ньому — погнута коробочка для грошей. Трохи далі зграйка рум’янощоких підлітків товчеться біля такої-сякої кухоньки. Якийсь хлопчина підкидає над головою кружальця тіста. Інший кришить помідори, цибулю й перець. Ще троє стоять без діла, теревенять і сміються. Позаду них видніється висока пічка для випікання піци — потовчена металева штука з широкою синьою смугою посередині. Вона має коліщатка.
Із пластикових колонок виривається якась музика — стрекотливі наспіви, які, можу закластися, чули не більш ніж тринадцятеро людей у всьому світі.
— Що вам приготувати, чуваки?
Це один із підлітків перекрикує оглушливу музику. Чи на вигляд він і старший за підлітка. Весь тутешній колектив перебуває в безвусому перехідному періоді — мабуть, навчаються в мистецькому коледжі. Хлопчина, котрий до нас звернувся, одягнений у білу футболку з Міккі Маусом, що корчить страшну гримасу й тримає в руках автомат Калашникова.
Тут головне не помилитися.
— Один спеціальний Гоґвортс, — гукаю я у відповідь. Бунтівний Міккі киває. Раптом я пригадую: — Але без грибів. — Я затинаюсь. — Грибів не треба. Мабуть. — Та Бунтівний Міккі вже відвернувся й щось обговорює зі своїми товаришами.
— Він тебе почув? — шепоче Ніл. — Мені не можна їсти піцу. Якщо нам таки всунуть піцу, тобі доведеться самому її з’їсти. Не давай мені жодного шматочка. Навіть якщо я дуже проситиму. — Він замислюється. — А я напевне проситиму.
— Прив’яжи себе до щогли, — кажу я. — Як Одіссей.
— Як капітан Криваві Чоботи, — відказує Ніл.
У «Хроніках Співочих Драконів» гном-учений Фернвен переконує команду «Зоряної лілеї» прив’язати капітана Криваві Чоботи до щогли після того, як він намагався перерізати горлянку співочому драконові. Так, як капітан Криваві Чоботи.
Бунтівний Міккі повертається з коробкою для піци. Швидко він.