— Слухай! — Ніл зіскакує зі стільця. — Купіть мене!
Кет сміється.
— Не впевнена, що 3D-цицьки…
— У нас не тільки цицьки, — перебиває її Ніл. — Ми моделюємо все тіло. Руки, ноги, дельтоподібні м’язи, що завгодно.
Кет лише всміхається й потягує свій напій. Пенумбра гріє в долонях склянку з товстим дном, у якій хлюпається невеличка порція золотистого віскі. Він повертається до Кет.
— Серденько, — каже Пенумбра. — Як ви думаєте, Google існуватиме через сотню років?
На мить вона замислюється, а тоді впевнено киває.
— Так, звісно.
— А знаєте, — продовжує він, — досить відомий член товариства Нерозривного Корінця близько товаришував із молодим чоловіком, який заснував не менш амбітну компанію. І він був точнісінько таким же впевненим.
— Що за компанія? — питаю я. — Microsoft? Apple? — Хтозна, може, Стів Джобс теж утрапив до цього товариства. Може, тому шрифт Gerritszoon встановлено на всіх їхніх ноутбуках…
— Ні, ні, — хитає головою Пенумбра. — Це Standard Oil. — Він усміхається. Підловив нас. Він обертає склянку в руках і продовжує. — Ви зуміли вплутатися в історію, яка розгортається віддавна. Хтось із моїх побратимів сказав би, що ваша компанія, серденько, нічим не відрізняється від усіх тих, що були до неї. А хтось із затятих членів нашого товариства наполягав би, що ми не потребуємо нікого й нічого, окрім Нерозривного Корінця.
— Такі, як Корвіна, — невесело кажу я.
— Так, Корвіна, — Пенумбра киває. — І деякі інші.
Він дивиться на нас трьох — на мене, Кет і Ніла — і тихенько додає:
— Але я радий, що ви на моєму боці. Не знаю, чи ви розумієте, якою епохальною буде наша справа. Методи, напрацьовані століттями, у спілці з новими технологіями… Я вірю в наш успіх. Я нутром чую, що все в нас вийде.
Об’єднавши зусилля — Ніл читає інструкцію на моєму ноутбуці, а Пенумбра передає мені деталі, — ми таки збираємо докупи «БуркоСкан 3000». Деталі, вирізані з гофрованого картону, приємно риплять, коли натиснути на них пальцем. Скріплені належним чином, вони утворюють незвичну конструкцію. Тут є нахилена підставка для книжки й дві довгі лямки над нею, а під кожною — хитромудре гніздо для фотокамери, по одному на кожну сторінку. Фотокамери під’єднані до мого ноутбука, де я вже запустив програму під назвою «БуркоСканівка». Програма, у свою чергу, перекидає зображення на зовнішній жорсткий диск обсягом у терабайт — невеликий чорний пристрій, захований у тонку коробочку з-під гральних карт. Коробочка — це жартівлива ідея Ніла.
— Нагадай мені, хто придумав оцю штуку? — каже він, прокручуючи інструкцію.
— Чолов’яга на ім’я Буркотун. Він справжній геній.
— Треба взяти його до себе, — відказує Ніл. — Хороший програміст. Гарне чуття просторових зв’язків.
Я відкриваю свій «Путівник по Центральному парку» й розміщую його в сканері. Творіння Буркотуна зовсім не схоже на ґуґлівський апарат — тут немає павучих лап, які перегортають сторінки, тому доведеться робити це самостійно, а ще потрібно натискати кнопки на фотокамерах, — та головне, що все працює. Перегорнув, спалах — і маєш знімок. Детальний опис перелітного дрозда мандрує до замаскованого жорсткого диска. Потому я розбираю сканер на деталі, а Кет засікає час. Сорок одна секунда.
Нині, трохи за північ, із цією секретною зброєю за плечима я прокрадуся до Читального Залу. Він буде в моєму цілковитому розпорядженні. Якщо робитиму все швидко і вправно, то зісканую не одну книжку, а дві, і негайно покину місце злочину. Декл застеріг мене, щоб я закінчив роботу до світанку й ушивався звідти, не залишаючи по собі жодного сліду.
Чорна діра
Трохи за північ. Я квапливо крокую П’ятою авеню, раз по раз зиркаючи на темну масу Центрального парку по інший бік вулиці. Дерева — лишень чорні силуети на тлі сіро-пурпурових пасем, що ними посмуговане нічне небо. З автівок тільки жовті таксі, вони сумовито кружляють вулицею, видивляючись потенційних клієнтів. Одне з них блимає мені фарами. Я заперечно хитаю головою.
Ключ Декла клацає в замку, який відмикає двері компанії Festina Lente, і ось я вже всередині.
У темряві горить червоний вогник, але Декл попередив мене, що то безшумна сигналізація, яка викликає дуже таємничу приватну охоронну фірму. Моє серцебиття пришвидшується. У мене всього тридцять одна секунда, щоб увести код, і я поспіхом натискаю кнопки: 1-5-1-5. Це рік, коли помер Альд Мануцій, або, якщо ви дотримуєтесь версії Нерозривного Корінця, — рік, коли він не помер.