У вестибюлі темно. Я виймаю з торби наголівний ліхтарик і прикріплюю його на лоб. Це Кет порадила взяти його замість звичайного. «Так тобі буде легше перегортати сторінки», — сказала вона. Його промінь освітлює напис FLC, зазубрені літери відкидають химерні тіні. На мить я замислююся над тим, щоб здійснити незаплановану диверсію — чом би не видалити з тутешньої бази даних імена книжкових піратів? Але вирішую, що моя основна місія й так доволі ризикована.
Я крадуся принишклими просторами зовнішнього офісу, освітлюючи ліхтарем робочі столи, що тягнуться по обидва боки. Тихенько деренчить холодильник. Самотньо блимає вогник багатофункційного принтера. Скринсейвери на екранах освітлюють приміщення слабким блакитним сяйвом. І більше ніяких порухів чи звуків.
У кабінеті Декла я минаю вішаки з мантіями й лишаю телефон у своїй кишені. Легенько штовхаю книжкові стелажі й вельми дивуюся, коли вони плавно обертаються, геть безшумно, ніби й не торкаються підлоги. Вочевидь, завіси на потаємних дверях добряче змастили.
Попереду непроглядна чорнота.
Зненацька я зовсім по-іншому дивлюся на всю цю затію. До цієї секунди я все ще уявляв собі Читальний Зал таким, яким він був учора за дня: яскравим, метушливим, якщо й не надто привітним, то бодай добре освітленим. А зараз я, фактично, зазираю в чорну діру. Це космічний об’єкт, з якого не можуть вивільнитись ані матерія, ані енергія, і я от-от втраплю саме туди.
Я нахиляю голову й свічу ліхтариком собі під ноги. Спускатися доведеться довго.
Треба було спитати Декла, де тут у них вимикач. І чого я не додумався запитати Декла про вимикач?
Мої кроки відбиваються від стін, утворюючи довгу луну. Я проходжу під аркою й зупиняюся на порозі Читального Залу. Темно, хоч в око стрель. Мені ще ніколи не доводилося бачити такої непроникної темряви. Та ще й збіса холодно.
Я роблю крок і вирішую світити ліхтариком униз, бо тоді його світло відбивається від гладенької підлоги, а якщо вгору, то промінь губиться в густих сутінках.
Я хочу зісканувати ті книжки й чимшвидше забратися звідти. Спершу мені треба знайти стіл. Тут їх десятки, та це має бути нескладно.
Я починаю обходити приміщення по периметру, торкаюся пальцями полиць, підстрибую на горбиках книжкових корінців. Другою рукою я мацаю простір навколо, як миша своїми вусиками.
Сподіваюся, що тут немає мишей.
Ось він. Промінь ліхтарика вихоплює край столу, а тоді я бачу масивне чорне крісло й прикуту книжку. На палітурці зблискують яскраві сріблясті літери назви: «Мануцій».
Спочатку я виймаю з торби свій ноутбук, а потому — розібраний на кісточки скелет «БуркоСкана». У темряві збирати його докупи набагато важче, і я незграбно вовтужуся зі шматками картону. Боюся, щоб часом їх не зламати, тому складання забирає в мене купу часу. Наступними я видобуваю із сумки дві фотокамери й однією з них роблю пробну фотографію. Спалах на частку секунди освітлює підземелля, і я одразу жалкую про це, бо перед очима мені все попливло й замигтіли фіолетові цятки. Я починаю часто кліпати й чекаю, доки все мине, гадаючи, чи я, бува, не розбуркав мишей, і / або кажанів, і / або мінотавра.
«Мануцій» просто гігантський. Навіть якби книжку не прикували до столу, сумніваюся, що хтось зумів би винести її з бібліотеки. Аби помістити її в сканер, мені доводиться незграбно обійняти її й притиснути до себе. Я боюся, що картон не витримає такої ваги, але нині фізика на моєму боці. Буркотун сконструював міцну штуку.
Отож я беруся за сканування. Перегорнув, спалах, фотографія. Усередині книжка нічим не відрізняється від тих, які я бачив у «Захмарній колекції»: щільні шереги зашифрованих символів. Перегорнув, спалах, фотографія. Друга сторінка така ж, як перша, і така сама третя, сьома й інші сторінки. Я впадаю в транс, машинально перегортаю широкі сторінки й рахую їх про себе. Перегорнув, спалах, фотографія. Похмурі символи «Мануція» — це все, що зараз існує в моєму світі. Поміж спалахами фотокамер я помічаю тільки глуху, непроглядну темряву. Мої пальці вже самі намацують наступні сторінки.
Раптом я відчуваю поштовх. Невже тут хтось є? Це був легенький струс столу.
Поштовх удруге. Я хочу запитати: «Хто тут?» — але слова застрягли мені в горлі, що й так пересохло, і я тихенько хриплю.
Знову поштовх. Ще до того, як я встигаю додумати жахалку про Рогатого Вартового Читального Залу — імовірно, перевертня Едґара Декла в його звіриній подобі, — я відчуваю ще один поштовх, а тоді все підземелля починає стрясатися, щось гуркотить, і я хапаю сканер обома руками, щоб той не впав. І тут полегшено видихаю: десь поблизу під землею гримотить потяг метро. Це всього-на-всього потяг метро. Гуркіт наростає, він відлунює від стін, а тоді потроху стихає, залишаючи по собі приглушений стогін, що губиться в сутінках підземелля. Урешті все втихомирюється, і я знову беруся до сканування.