Перегорнув, спалах, фотографія.
Минає чимало хвилин, а може, й не хвилин, і темрява ніби поглинає мене. Може, річ у тому, що я сьогодні не вечеряв, тому рівень цукру в моїй крові впав до мінімуму. А може, й через те, що я стою сам-один у непроглядній чорноті льоху. Та якою б не була причина, вона наштовхує мене на роздуми: враз я гостро відчуваю всю безглуздість нашого квесту, абсурдність цього культу. Книга життя? Та цей збірник шифрів заледве чи можна назвати книжкою. «Хроніки Співочих Драконів: том ІІІ» набагато краща книжка, аніж оця.
Перегорнув, спалах, фотографія.
Певна річ, я не можу її прочитати. Я те саме сказав би про книжку, написану китайською, корейською чи івритом? Величезні Тори в юдейських храмах схожі на того «Мануція», хіба ні? Перегорнув, спалах, фотографія — густа сітка загадкових символів. Може, виною всьому моя власна обмеженість. Моя нездатність зрозуміти, що сканую. Перегорнув, спалах, фотографія. А що, якби я вмів це прочитати? Отак пробіг очима рядки — і вловив прихований жарт? Чи розкрив рота від захопливого сюжету?
Перегорнув, спалах, фотографія.
Ні. Гортаючи сторінки цього зашифрованого рукопису, я розумію, що мої улюблені книжки схожі на просторі міста, де можна блукати стежками й звивистими вуличками. А ця — ніби фортеця без брами. Ви мусите дертися на стіну, чіпляючись за камені.
Я промерз до кісток, страшенно втомився й потерпаю від голоду. Я й гадки не маю, скільки часу минуло. Таке враження, що я провів у цьому підземеллі ціле життя, а сонце бачив хіба в снах. Перегорнув, спалах, фотографія, перегорнув, спалах, фотографія, перегорнув, спалах, фотографія. Мої руки перетворилися на обмерзлі клешні, скоцюрбились і заніміли, ніби я цілий день бавився у відеоігри.
Перегорнув, спалах, фотографія. Це паскудна відеогра.
Нарешті я закінчую.
Я переплітаю пальці й вигинаю долоні вперед. Стрибаю на місці, намагаючись відновити нормальне функціонування кісток і м’язів. Усе марно. Коліна ниють і підкошуються. Спина затерпла. Біль струменем б’є від моїх пальців до зап’ясть. Дуже сподіваюся, що це мине.
Я хитаю головою. Настрій у мене кепський. Треба було прихопити енергетичний батончик. Зненацька мені спадає на думку, що голодна смерть у темнющому підземеллі — то найгірша смерть, яка тільки може бути. Далі мої думки мандрують до книг життя, що виструнчились на полицях, і мені робиться зовсім лячно. Скільки померлих душ примостились — і чекають — на полицях навкруг мене?
Та є одна душа, яка важить більше, ніж інші. Настав час перейти до другої фази моєї місії.
Десь тут є codex vitae Пенумбри. Я змерз, цокаю зубами й хочу чкурнути звідси, але я спустився в ці надра, щоб звільнити не лише Альда Мануція, а ще й Аякса Пенумбру.
Відверто кажучи, я не вірю в ці казочки. Я не вірю, що котрась із цих книжок здатна подарувати безсмертя. Я щойно перелопатив одну з них і мушу сказати, що це всього-на-всього вицвілий папір, скріплений пошарпаною шкіряною палітуркою. Це шмат мертвого дерева й мертвої плоті. Проте якщо codex vitae Пенумбри — це найбільше творіння його життя, усі його відкриття, усі його знання в одній книжці, то, певно, таки варто зробити резервну копію.
Може, то й даремна затія, та більше я не матиму такої можливості. Отож я берусь обходити приміщення по периметру й вивертаю шию, силкуючись прочитати назви на корінцях. Я помічаю, що книжки розміщені не в алфавітному порядку. Ні, певно, що ні. Мабуть, їх розмістили за якимось суперсекретним внутрішньокультовим порядком, чи улюбленим числом, чи довжиною штанів, чи ще якимось невідомим критерієм. Тому я просто переходжу від полиці до полиці, усе більше заглиблюючись у темряву.
Усі книжки різні. Деякі товсті, деякі тоненькі. Одні високі, як атласи, інші завбільшки з кишенькові видання. Я дивуюся, чи в цьому теж є якась логіка. Може, формат книжки залежить від статусу її автора? Деякі книжки мають тканинні або шкіряні палітурки, інші обгорнуті в якесь невідоме мені сукно. Одна книжка яскраво зблискує у світлі мого ліхтарика — у неї палітурка з тонкого алюмінію.