Я обійшов уже тринадцять полиць і досі не знайшов «Пенумбри». Мене охоплює тривога. А що, як я прогледів його книжку? Ліхтарик у мене на чолі створює вузенький світляний конус, і я не можу розгледіти кожнісінький корінець, а особливо ті, що на нижніх полицях.
На одній із полиць я помічаю прогалину між книжками. Придивившись, я розумію, що то не прогалина, а чорний корінець. Почорніла оболонка книжки, на якій ледь-ледь видніє назва:
МОФФАТ
Не може бути… Кларк Моффат, творець «Хронік Співочих Драконів»? Ні, цього не може бути.
Я торкаюся корінця й тягну книжку, та щойно я зрушую її з місця, як вона розсипається. Палітурка тримається купи, але стосик почорнілих сторінок розлітається навсібіч й осідає на підлозі. Я пошепки сиплю чортами й заштовхую залишки книжки назад на полицю. Певно, це і є славнозвісне спалення. Книжку знищено, залишається тільки обгорілий кістяк. Може, це попередження.
Мої пальці теж почорніли й зробилися слизькими від сажі. Я обтрушую долоні, і клаптики «Моффата» летять додолу. Може, то якийсь предок або троюрідний брат. Адже в цьому світі не один Моффат.
Я схиляюся, щоб зібрати обвуглені рештки, і мій ліхтарик вихоплює книжку, високу й тонку, із золотими літерами, що розтяглися на всю довжину корінця:
ПЕНУМБРА
Я знайшов її. Я ніяк не можу наважитись торкнутися книжки. Вона ось тут, прямісінько переді мною, я знайшов її, та враз вона здається мені аж надто особистою — ніби я збираюся запхати свій ніс у податкові декларації Пенумбри чи його шухляду з білизною. Що ж там усередині? Яку історію вона розповідає?
Я зачіпаю пальцем краєчок корінця й повільно нахиляю книжку до себе. Вона дуже гарна. Вища й стрункіша за своїх сусідів, її палітурка надзвичайно цупка. Її формат нагадує швидше збільшену дитячу книжку, аніж окультний щоденник. Обкладинка блакитна, точнісінько така ж, як очі Пенумбри, і навіть трохи світиться: під променем ліхтарика палітурка міниться й мерехтить. На дотик вона м’яка.
Зотлілий «Моффат» чорною купкою лежить у мене під ногами, і я нізащо не дозволю, щоб та сама доля спіткала книжку Пенумбри, хай чого мені це коштуватиме. Я зісканую «Пенумбру».
Я приношу книгу життя свого колишнього роботодавця до «БуркоСкана» і — з якого дива я так нервую? — відкриваю першу сторінку. Та сама мішанина символів, що й в інших книжках.
Завдяки тому що вона тоненька — лише невелика частина «Мануція», — її сканування не мало б забрати багато часу, але хтозна-чому я дуже повільно гортаю сторінки, намагаючись бодай щось видобути з тих записів. Я розслабляю очі й зміщую фокус, щоб символи перетворилися на розпливчасті тіні. Мені страх як хочеться розгледіти щось у цій мішанині — направду, дуже хочеться, щоб трапилося диво. Але не все так просто: якщо я дійсно хочу прочитати опус мого дивакуватого літнього друга, мені доведеться вступити до цього культу. У таємній бібліотеці Нерозривного Корінця немає безкоштовних сторінок.
Часу минуло більше, ніж я сподівався, але врешті я закінчив і сторінки «Пенумбри» надійно збережено на прихованому жорсткому диску. І навіть сильніше, ніж після «Мануція», я відчуваю, що здійснив щось вельми важливе. Я закриваю кришку ноутбука, повертаюся до тієї полиці, де знайшов книжку, — орієнтуюся на рештки «Моффата» на підлозі — і ставлю мерехтливий блакитний codex vitae на місце.
Востаннє пробігаю пальцями по корінцю й кажу: «Спіть спокійно, містере Пенумбра».
Аж раптом загоряється світло.
Мене засліплює. Я, геть спантеличений, починаю кліпати, і тут мене охоплює паніка. Що, в біса, скоїлося? Невже я ненароком зачепив сигналізацію? Невже активував якусь хитру пастку, призначену для крадіїв?
Я витягаю з кишені телефон і несамовито тицяю в екран, щоб збудити його зі сну. Майже восьма ранку. Як таке може бути? Скільки часу я витратив на мандри між полицями? Скільки часу сканував «Пенумбру»?
Світло не гасне, і я чую голос.
У дитинстві я мав хом’ячка. Здавалося, він боявся абсолютно всього — постійно виглядав загнаним і без упину тремтів. Саме тому володіння хом’ячком не приносило мені жодного задоволення протягом усіх вісімнадцяти місяців, що він жив у мене.
А зараз, чи не вперше в житті, я на сто відсотків відчуваю себе Містером Пухнастиком. Моє серце гупає в грудях із хом’яковою швидкістю, і я гарячково озираюся навколо, видивляючись якийсь вихід чи сховок. Яскраві лампи — ніби прожектори над подвір’ям в’язниці. Я бачу свої руки, купку обвугленого паперу під ногами й стіл, на якому лежить мій ноутбук, а поряд розпростерся картонний сканер.