А ще, якраз навпроти мене, я бачу темні двері.
Я кидаюся до столу, згрібаю ноутбук, затискаю під пахвою сканер і біжу до дверей. Я й гадки не маю, що то за двері й куди вони ведуть — до складу з консервованими бобами? — а згори долинає вже не один, а кілька голосів.
Я хапаюся за дверну ручку. Затамовую подих — благаю, тільки будьте відчинені — і тягну її донизу. Бідолашний вічно переляканий Містер Пухнастик ніколи не відчував такого полегшення, як оце щойно я, коли двері подались і відчинились. Я прослизаю всередину й зачиняю їх у себе за спиною.
Я знову пірнаю в темряву. Якусь мить не можу зрушити з місця. Я незграбно тулю до себе такий цінний вантаж і впираюся спиною у двері. Насилу переводжу подих. Прошу своє хом’яче серце втихомиритись.
Позаду вчувається метушня, долинають уривки розмови. Двері не дуже щільно прилягають до кам’яного отвору — ніби кабінка в туалеті, крізь яку, здається, усе видно. Але тут я можу відкласти вбік сканер, розпластатися на холодній гладенькій підлозі й підглядати крізь вузеньку, з півдюйма, шпарину під дверима.
До Читального Залу сходяться чорні мантії. Їх уже назбирався добрий десяток, а вони все йдуть і йдуть. Що тут відбувається? Декл забув звіритися з календарем? Невже він зрадив нас? А може, нині щорічний конвент?
Я сідаю під дверима й роблю те, що перш за все має зробити людина в скруті: пишу повідомлення. Якби ж то все було так просто. Телефон сповіщає, що тут немає мережі, і хоч як стараюся розмахувати ним, стоячи навшпиньках, усе марно.
Треба сховатися. Я надибаю якийсь закуток, згорнуся калачиком, зачекаю настання ночі й вислизну звідси. Доведеться стерпіти голод і спрагу, може, навіть потребу туалету… але все у свою чергу. Мої очі знову звикають до темряви, і, посвітивши ліхтариком навколо, можна роздивитися форму приміщення. Це невелика кімнатка з низькою стелею, напхана якимись темними предметами, сплутаними й нагромадженими один на одного. У пітьмі все це скидається на кадр із наукової фантастики: гостробокі металеві ребра та довгі трубки, що тягнуться до самої стелі.
Я й далі навпомацки досліджую кімнатку, коли чую легеньке клацання дверей і знову переходжу в режим хом’яка. Гарячково кидаюсь назад і ховаюся за якимось великим темним предметом. Щось упирається мені в спину й тремтить, я заводжу руку назад і виявляю, що то металевий прут, страшенно холодний і слизький від пилюки. Чи зможу я вдарити чорну мантію цим прутом? Куди завдати удару? В обличчя? Не певен, що мені стане духу вдарити когось прутом в обличчя. Я все ж таки злодій, а не воїн.
Кімнатку заливає тепле світло, і я бачу у дверях темний силует. Круглобокий силует. Це Едґар Декл.
Він заходить до кімнати, шаркаючи ногами, і я чую плюскіт. Він несе швабру й відро, якось ніяково тримаючи їх в одній руці, а другою обнишпорює стіну. Звідкись вчувається приглушене дзижчання, і кімнатку наповнює помаранчеве світло. Я морщусь і примружую очі.
Декл здивовано скрикує, коли бачить мене, скоцюрбленого, у кутку, з металевим прутом у руках, який я заніс, ніби якусь готичну бейсбольну биту. Він приголомшено витріщається на мене.
— Ви вже давно мали піти! — шипить він.
Я вирішую за краще не розказувати йому, що мене затримали «Моффат» і «Пенумбра».
— Там була непроглядна темрява, — кажу я.
Декл із брязкотом ставить відро й швабру на підлогу. Зітхає й витирає чоло чорним рукавом. Я опускаю прут. Тепер я бачу, що притулився до великої печі, а металевий прут — це коцюба.
Я оглядаю локацію й розумію, що немає тут ніякої наукової фантастики. Мене оточують друкарські верстати. Тут зібралися втікачі з різних епох: старий монотип, що наїжачився ручками й важелями, широкий масивний циліндр, розміщений на довгій колії, і якась машинерія родом зі складу Ґутенберґа — важкий вигнутий шмат деревини, з якого стримить чималий штопор.
Тут безліч скриньок і комодів. На широкому потертому столі розкладені знаряддя друкарського ремесла: товсті книжкові блоки й великі котушки із цупкими нитками. Під столом згромадилися довгі ланцюги, скручені широкими петлями. Піч біля мене шкіриться здоровенною пащею, а з її вершечка виповзає товста труба й губиться десь угорі.
Тут, глибоко під землею в серці Мангеттену, я знайшов найхимернішу у світі друкарню.
— Але ви посканували книжку? — шепоче Декл.
Я показую йому жорсткий диск у коробочці з-під гральних карт.