— Посканували, — полегшено видихає він. Шок минув швидко, Едґар Декл уже цілковито опанував себе. — Гаразд, думаю, ми зможемо все владнати. Так, щось придумаємо. — Він киває сам собі. — Я лишень заберу їх… — Він підіймає зі столу три важкі абсолютно однакові томи, — і миттю повернуся. Не шуміть.
Притримуючи книжки, він неквапом іде до дверей, залишаючи світло ввімкненим.
Поки чекаю, я вирішую оглянути друкарню. Тут дуже гарна підлога — мозаїка з літер, кожна викарбувана на окремій плиточці. Алфавіт у мене під ногами.
Один металевий ящик більший за інші. На його кришці вже знайомий символ — дві долоні, розкриті, як книжка. І чого це вони кожнісіньку річ позначають тим символом? Ніби пес, який мітить дерева. Те саме робить і Google. І в «Нового бейґла» теж була така звичка.
Крекчучи, я обома руками підіймаю кришку. Усередині ящик поділений на відділи — одні довгі й широкі, інші квадратні. Усі відділи заповнені металевими символами — барилкуватими 3D-літерами, які розкладають на друкарському верстаті, створюючи слова, абзаци й цілі сторінки. Раптом я розумію, що це за ящик.
Це шрифт Gerritszoon.
Двері знову клацають, і я обертаюся. На порозі стоїть Декл, його руки ховаються в складках мантії. На мить мене сповнюють підозри, що він прикидається, а насправді вже давно зрадив нас і повернувся, щоб мене прикінчити. Він виконає всі накази Корвіни — може, навіть розчавить мені череп Ґутенберґовим верстатом. Якщо він замислив пролити кров нічного продавця книжок, то вдає він майстерно: у нього привітний і навіть трохи змовницький вираз обличчя.
— Це наш спадок, — каже Декл і киває на ящик. — Нічогенько, еге ж?
Він неспішно підходить до мене, наче ми спустилися сюди, у надра підземелля, аби просто розважатись. Простягає руку й торкається пухкими пальцями літер. Бере невеличку фігурку літери е й підносить до очей.
— Найуживаніша літера алфавіту, — каже Декл і обертає її в руці. Тоді хмуриться. — Добряче стерлася.
Потяг метро гуркоче десь за стіною, і вся кімнатка дрижить. Gerritszoon дзенькає й підстрибує в ящику. Сходить невеличка лавина з літерок а.
— Не так уже й багато їх залишилось, — зауважую я.
— Стираються, — відказує Декл, кидаючи літеру е до її відділення. — Старі літери псуються, а нових ми виготовити не в змозі. Ми втратили оригінальні літери. Це одна з найбільших трагедій нашого товариства. — Він дивиться на мене. — Декотрі з нас вважають, що, коли поміняємо шрифт, нові книги життя не матимуть сили. Вважають, що ми навіки пов’язані зі шрифтом Gerritszoon.
— Могло бути й гірше, — кажу я. — Може, воно й на краще…
З Читального Залу долинає приглушений звук. Гучно теленькає дзвоник, і підземеллям котиться довге відлуння. Очі Декла спалахують.
— Це він. Нам час іти. — Він обережно закриває ящик, тягнеться рукою за спину й висмикує з-за пояса складену чорну матерію. Ще одна мантія.
— Одягніть, — каже Декл. — Не привертайте до себе уваги. Тримайтесь у тіні.
Переплетення
У кінці кімнати, біля дерев’яного помосту, зібралася юрба чорних мантій — їх там десятки. Це всі члени товариства? Вони перемовляються й перешіптуються між собою, посувають столи й стільці. Готують сцену для якогось дійства.
— Друзі, друзі! — вигукує Декл. Чорні мантії розступаються, даючи йому дорогу. — Хто приніс бруд на черевиках? Дивіться, як наслідили. Я ж тільки вчора витирав підлогу.
Так і є. Підлога, відполірована, мов дзеркало, відбиває барвисті корінці на полицях, перетворюючи їх на бліді пастельні блискітки. Виглядає дуже гарно. Дзвоник знову теленькає, відлуння котиться підземеллям, і той звук ще довго віддає у вухах. Чорні мантії шикуються перед помостом, де стоїть одна фігура — певна річ, це Корвіна. Я зупиняюся за спиною високого світловолосого вченого. Ноутбук і спресований скелет «БуркоСкана» лежать у моїй сумці, яку я закинув на плече й надійно заховав під складками своєї новенької чорної мантії. Я втягую голову в плечі. Цим мантіям бракує каптурів.
На помості перед Першим Читачем лежить стосик книжок, і він вистукує по них пальцями. Це ті книжки, що їх якусь хвилю тому Декл забрав із друкарні.
— Брати й сестри Нерозривного Корінця, — вигукує Корвіна. — Доброго ранку. Festina Lente.
— Festina Lente, — неголосно відповідають йому чорні мантії.
— Я зібрав вас тут, аби повідомити дві новини, — продовжує Корвіна, — і ось перша з них. — Він бере одну книжку з блакитною палітуркою й підіймає її, щоб усі могли бачити. — Після стількох років наполегливої праці наш брат Зейд завершив свій codex vitae.