До того ж, третє правило компенсує друге.
— Ви маєте детально описувати всі операції. Час. Зовнішність покупця. Його настрій. Як він попросив книгу. Як узяв її. Чи, бува, не виглядав ображеним. Чи має гілочку розмарину на капелюсі. І таке інше.
Здогадуюсь, що за нормальних обставин такі вимоги здавалися б досить химерними. Та за наявних — маю на увазі видачу дивних книжок ще дивнішим ученим, і все це посеред ночі — вони вельми доречні. Отож замість того, щоб цілу ніч витріщатися на заборонені полиці, я детально описую покупців.
У мою першу робочу ніч Пенумбра показав мені невелику полицю, вмонтовану в мій стіл, де рядочком вишикувались чималі томи в шкіряних палітурках, однаковісінькі, за винятком яскравих римських цифр на корінцях.
— Оце наші журнали, — сказав він, пробігши пальцем по їхніх корінцях, — охоплюють майже століття. — Він вийняв крайній справа і з глухим звуком бухнув його на стіл. — Тепер ви будете їх заповнювати.
На обкладинці журналу було слово «NARRATIO», добряче втиснене в шкіряну палітурку, і символ — той самий, що на вітрині. Дві долоні, розкриті, ніби книжка.
— Розгорніть його, — сказав Пенумбра.
Широкі сіруваті сторінки журналу були помережані темними написами. Там також були замальовки: чіткі портрети бородатих чоловіків, складні геометричні малюнки. Пенумбра перегорнув сторінки й десь посередині журналу знайшов місце із закладкою зі слонової кістки, де записи уривалися.
— Вам слід зазначати імена, час і назви книжок, — він постукував пальцями по сторінці, — а також, як я вже казав, настрій та зовнішній вигляд. Ми ведемо облік усіх читачів і тих покупців, які можуть стати нашими читачами, аби прослідковувати їхні досягнення. — Він замовк, а тоді додав: — Дехто з них працює направду завзято.
— Що вони роблять?
— Хлопчику мій! — вигукнув Пенумбра, здійнявши брови. Наче це було ясно як білий день. — Вони читають.
Відтоді на сторінках журналу «NARRATIO» під номером «IX» я намагаюся якомога зрозуміліше й точніше описувати все, що трапляється за час моєї зміни, лише зрідка вдаючись до пишномовства. Мабуть, можна сказати, що друге правило не зовсім безумовне. Таки є одна дивна книжка, якої я можу торкатися. Якраз у ній пишу.
Коли Пенумбра приходить уранці, він питає мене про відвідувачів, якщо вони були. Я читаю йому свої записи в журналі, а він зазвичай схвально киває. А тоді береться вивідувати ще більше:
— Вдалий опис містера Тінделла, — зауважує він. — Але скажіть-но, може, пригадуєте, ґудзики його пальта були перламутрові? Чи рогові? А може, металеві? Бува, не мідні?
Погоджуся: воно й справді дивно, що Пенумбра цікавиться всім до найменших дрібниць. Не можу уявити, з якою метою, хай навіть найнепристойнішою. Утім, коли люди перетинають певний віковий рубіж, ніхто вже не питає їх, навіщо вони роблять те чи інше. Якось лячно. От, приміром, я питаю: «Скажіть-но, містере Пенумбра, навіщо вам знати, які ґудзики на пальті містера Тінделла?» — а він мовчить, шкрябає підборіддя, книгарню сповнює ніякова тиша, і ми обидва розуміємо, що він не може пригадати.
А що, як він одразу ж мене звільнить?
Пенумбрі краще знати, і він чітко дає мені зрозуміти: роби свою роботу, і то без зайвих питань. Минулого тижня звільнили мого друга Аарона, і він збирається повернутися до батьків у Сакраменто. У нинішній економічній ситуації не варто випробовувати терпіння Пенумбри. Мені потрібна ця робота.
А ґудзики Тінделлового пальта були нефритові.
Метрополіс
Аби цілодобова книгарня містера Пенумбри могла працювати і вдень, і вночі, один власник і двоє продавців ділять добу на три частини, і мені дістався її найтемніший шматок. Пенумбра взяв собі ранки — мабуть, цей час можна назвати годиною пік, лишень у цієї книгарні нічого подібного немає. Один покупець — це вже неабияка подія, та й імовірність його появи однакова що опівночі, що по обіді.
Отож я передаю крамничну естафету Пенумбрі, а приймаю її від Олівера Ґрона, тишка, який несе службу ввечері.
Олівер — високий кремезний парубок із міцними кінцівками та чималим розміром взуття. У нього хвилясте волосся мідного відтінку, а вуха стирчать перпендикулярно до голови. В іншому житті він міг би грати у футбол, займатися спортивним веслуванням або ж витуряти непристойну публіку із сусіднього стрип-клубу. Та в цьому житті Олівер на останньому курсі університету Берклі й вивчає археологію. Він хоче стати музейним куратором.
Він спокійний, навіть занадто спокійний як для його комплекції. Відповідає короткими простими реченнями, і чомусь здається, ніби його думки літають деінде, у сивій давнині і/або десь далеко-далеко. Оліверу маряться йонічні колони.