Кет усміхається й киває.
— Що ж, за роботу, — каже вона. — Для початку розпізнаємо зіскановані сторінки й упевнимось, що з ними все добре.
Вона витягає свій ноутбук і запускає його. Я приєдную крихітний жорсткий диск і копіюю його вміст — майже повністю. Переношу «Мануція» на комп’ютер Кет, а «Пенумбру» залишаю собі. Я не розкажу Пенумбрі чи ще комусь, що зісканував його книжку. Це зачекає, а якщо поталанить, то, може, вона нам узагалі не знадобиться. Наш проект — це codex vitae Мануція. А книжка Пенумбри — це так, про всяк випадок.
Я їм вівсянку й дивлюся, як рухається смужка індикатора виконання. Копіювання завершується легеньким теньканням, і пальці Кет уже злітають над клавіатурою.
— Добре, — каже вона. — Процес пішов. Щоб зламати шифр, нам знадобиться допомога хлопців із Маунтін-В’ю… але ми можемо принаймні запустити Hadoop і перевести зіскановані сторінки в текст. Готові?
Я усміхаюся. Це так захопливо. Щоки Кет спалахують рум’янцем. Вона переходить у режим цифрової імператриці. А ще, схоже, «Синій екран смерті» трохи вдарив мені в голову. Я підіймаю свою миготливу склянку.
— За Альда Мануція!
Кет вистукує пальцями по клавіатурі. Зіскановані сторінки розлітаються до далеких комп’ютерів, де невдовзі перетворяться на шереги символів, що їх ми зможемо скопіювати, а тоді розшифрувати. Їх більше не зможуть стримати жодні ланцюги.
Поки ноутбук Кет роздає роботу, я запитую Пенумбру про спалену книжку під назвою «Моффат». Ніл теж прислухається.
— То був він? — цікавлюсь я.
— Так, авжеж, — підтверджує Пенумбра. — Кларк Моффат. Він працював тут, у Нью-Йорку. Але до того, хлопчику мій, він був нашим клієнтом. — Пенумбра всміхається й підморгує. Він припускає, що така інформація справить на мене враження, і не помиляється. Виявляється, мені трапилася справжня знаменитість.
— Але ви тримали в руках не codex vitae, — провадить Пенумбра. — Це вже не codex vitae.
Очевидно, що то була книжка з попелу.
— Що сталося?
— Він видав своє творіння, ось що.
Заждіть-но, я заплутався.
— Моффат видав одну-єдину книжку — «Хроніки Співочих Драконів».
— Саме так, — Пенумбра киває. — Його codex vitae був третьою й останньою частиною саги, яку він розпочав писати ще до того, як приєднався до нашого товариства. То був надзвичайний вияв довіри — завершити таке творіння й віддати його на зберігання до бібліотеки. Він показав книжку Першому Читачеві — до Корвіни ним був Нівеан, — і її затвердили.
— Але він забрав її.
Пенумбра киває.
— Він не зміг принести цю жертву. Він не міг залишити останній том невиданим.
То виходить, що Моффат покинув Нерозривний Корінець лише тому, що в Ніла, в мене й у незліченної кількості шестикласників-ботанів просто зносило дах від третьої й заключної частини «Хронік Співочих Драконів».
— Ого, — каже Ніл. — Це багато пояснює.
Він має слушність. Від третього тому школярам зносило дах якраз тому, що сюжет рясніє всілякими вивертами. Атмосфера змінюється. Персонажі переінакшуються. Сюжет сходить із рейок і тепер керується якоюсь прихованою логікою. Читачі пояснювали це тим, що Кларк Моффат захопився психоделічними наркотиками, а виявляється, причина значно химерніша.
Пенумбра супиться.
— Я вважаю, що Кларк припустився фатальної помилки.
Помилка чи ні, але ж яке переломне рішення. Якби не вийшов останній том «Хронік Співочих Драконів», я б ніколи не потоваришував із Нілом. Він би не сидів тут із нами. Може, я теж би тут не сидів. Може, я б займався серфінгом у Коста-Риці з якимось дивакуватим другом із паралельного всесвіту. А може, сидів би в сіро-зеленому офісі.
Дякую вам, Кларку Моффате. Дякую за ту помилку.
Хроніки Співочих Драконів: том ІІ
Повернувшись у Сан-Франциско, я знаходжу Мета й Ешлі разом на кухні — обоє смакують якийсь вигадливий салат, обоє вдягнені в яскраві еластичні спортивні костюми. У Мета на поясі теліпається карабін.
— Дженноне! — вигукує він. — Ти коли-небудь займався скелелазінням?
Я зізнаюся, що не мав такої нагоди. Як злодій, я надаю перевагу тим видам спорту, які вимагають спритності, а не сили.
— Я раніше теж так думав, — киває Мет, — але сила тут ні до чого. Річ у стратегії. — Ешлі дивиться на нього сповненими гордості очима. Він продовжує, розмахуючи виделкою з наштрикнутою на неї зеленню: — Кожен маршрут потрібно вивчати на ходу — планувати, випробовувати, поправляти. Направду, мій мозок утомився більше, ніж мої руки.