— Як там Нью-Йорк? — увічливо питає Ешлі.
Я не певен, що маю відповідь. Щось на кшталт: «Ну, вусатий владика таємної бібліотеки страшенно лютуватиме, коли дізнається, що я повністю зісканував зашифровану книжку й передав її в Google, але я принаймні жив у гарному готелі»?
Натомість я кажу:
— У Нью-Йорку було добре.
— У них там є чудові скеледроми. — Вона хитає головою. — Тутешнім далеко до них.
— Еге ж, інтер’єр у нашому «СкелеМісті»… бажає кращого, — каже Мет.
— Ота рожева стіна… — Ешлі здригається. — Певно, купили першу-ліпшу фарбу на розпродажі.
— А стіна для скелелазіння — це величезний простір для фантазії, — раптом загоряється ідеєю Мет. — Таке полотно! Три поверхи, які можна заповнити чим завгодно. Як чистий аркуш. Я знаю хлопця з ILM…
Я залишаю їх захоплено обговорювати подробиці.
Зараз не завадило б трохи поспати, але я дрімав у літаку й тепер не можу заспокоїтись, ніби щось кружляє в моєму мозку й ніяк не хоче йти на посадку.
Знаходжу на своїй невеликій полиці Кларка Моффата (цілісінького й не спаленого). Я вкотре неспішно перечитую всю серію і майже завершую другий том. Я падаю на ліжко й пробую побачити цю історію по-новому. Самі подумайте: ці книжки написав чоловік, який блукав тими ж вулицями, що і я, роздивлявся ті самі затінені стелажі. Він приєднався до Нерозривного Корінця, а потім покинув товариство. Чого він навчився на своєму шляху?
Я гортаю до тієї сторінки, на якій зупинився.
Герої, гном-учений і позбавлений престолу принц, продираються мертвими мочарами до Цитаделі Першого Мага. Я, певна річ, знаю, що трапиться далі, бо вже тричі читав цю книжку: Перший Маг зрадить їх і видасть королеві Дракенії.
Я завжди підозрював, що так воно й буде, знав, що так мало статися (бо як інакше вони могли потрапити до вежі королеви Дракенії та здолати її?), проте мені завжди важко читати цей розділ.
Чому не буває по-іншому? Перший Маг міг би просто налити їм кави й на якийсь час прихистити в себе.
Нещодавно я довідався стільки нового, та від цього історія ніяк не змінюється. Моффат пише гарно: чітко й послідовно, лиш подекуди вставляючи ремарки про долю і драконів, аби роман не здавався куцим. Його персонажі одразу припадають до душі: гном-учений Фернвен — типовий ботан, який будь-що намагається вижити у своїх пригодах. Телемах Напівкровний — герой, яким би хотів бути кожен. У нього завше є план, він знаходить вихід із будь-якої ситуації й усюди має таємних спільників, котрих можна покликати на допомогу, — піратів або чаклунів, чию прихильність він здобув давнішніми подвигами. Я якраз читаю той розділ, у якому Телемах дмухне в Золоту Сурму Ґріффо, щоб підняти полеглих ельфів Пінакського лісу, які заборгували перед ним, тому що він звільнив…
Золота Сурма Ґріффо.
Ти диви.
Ґріффо, себто Ґріффо Ґеррітсзон.
Я відкриваю ноутбук і беруся записувати.
Розділ продовжується:
— Золоту Сурму Ґріффо гарно викували, — каже Зенодот, погладжуючи пальцями вигин Телемахового скарбу. — Усі чари в тому, як її викували. Розумієш? У ній немає магії — я її не чую.
Фернвен здивовано округлює очі. Адже заради цієї чарівної сурми вони витерпіли всі жахіття мертвих мочарів. А Перший Маг заявляє, що вона не має жодної магічної сили.
— Магія — не єдина сила в цьому світі, — неголосно продовжує старий чаклун, повертаючи сурму її королівському власникові. — Ґріффо створив такий бездоганний інструмент, що навіть мертві мусять піднятися, коли вчують його поклик. Він викував сурму своїми руками, без жодного заклинання чи пісні дракона. Хотів би і я володіти такими вміннями.
Не знаю, що воно означає, але певен, що в цьому є якийсь сенс.
Далі сюжет уже знайомий: поки Фернвен і Телемах сплять (нарешті) у багато прибраних спочивальнях, Перший Маг краде сурму. Тоді він запалює червоний ліхтарик і пускає його в небо, даючи сигнал темним найманцям королеви Дракенії в Пінакському лісі. Вони тиняються поміж дерев — вишукують могили полеглих ельфів, викопують їхні кістки, стирають їх на порох, — та їм добре відомо, що означає цей сигнал. Вони збігаються до Цитаделі, і, зненацька прокинувшись у своїй кімнаті, Телемах Напівкровний бачить, що його обступили темні тіні. Вони з криком кидаються на нього.
На цьому друга книга закінчується.
— Це було щось неймовірне, — каже Кет. Ми наминаємо безглютенову вафлю в «Гурманському гроті», і вона розповідає мені про установчу зустріч нового Проектного Менеджменту. Вона вдягнена в кремового кольору блузку з гострим комірцем, а під нею проглядає її незмінна червона футболка.