Дзвоник над дверима теленькає, і до книгарні застрибує худорлявий чолов’яга в окулярах. Його волосся зібране в довгий хвіст.
— Вибачайте за спізнення, — захекано каже він.
— Вітаю, Ґреґу, — відказує Пенумбра.
— Здоров, Ґреґу, — водночас із Пенумброю вигукує Пракеш.
Вони дивляться одне на одного, тоді переводять погляд на Ґреґа.
— Ага, — каже Ґреґ. — Дивина.
Виявляється, що Ґреґ (від якого Пенумбра отримав свою таємничу читалку) — інженер-розробник у Google і початківець у тутешній філії Нерозривного Корінця. А ще виявляється, що його допомога просто-таки безцінна. Він стає перекладачем між персоналом книгарні Пенумбри й ґуґлівцями, пояснюючи одним про паралельну обробку даних, а іншим — про розміри книжок.
Без Джада з книжкового сканера нам теж не обійтись, адже він знається на скануванні.
— На розпізнаних сканованих сторінках траплятимуться помилки, — пояснює він. — Наприклад, маленька літера f може перетворитися на s. — Він друкує літери поряд і показує нам екран свого ноутбука. — Поєднання літер rn схоже на m. Іноді A перетворюється на цифру 4 і ще багато подібного. Нам необхідно врахувати всі можливі помилки.
Федоров киває й додає:
— А також оптичний айгенвектор тексту.
Ґуґлівці здивовано витріщаються.
— Ми мусимо взяти до уваги ще й оптичний айгенвектор тексту, — повторює він, наче це щось абсолютно очевидне.
Ґуґлівці повертаються до Ґреґа. Йому теж невтямки, про що йдеться.
Аж тут Ігор підіймає худорляву руку й спокійнісінько каже:
— Гадаю, ми могли б створити тривимірну матрицю градації насиченості чорнил.
Сніжно-біла борода Федорова розпливається в усмішці.
Не знаю, що трапиться, коли ґуґлівці розшифрують «Мануція». Певна річ, мені добре відомо, чого точно не трапиться: померлі брати й сестри Пенумбри не воскреснуть. Вони не являться нам. Навіть не промайнуть у вигляді спектральних блакитних примар, як у «Зоряних війнах». Реальне життя — це вам не «Хроніки Співочих Драконів».
Але це таки може бути сенсацією. Самі подумайте — таємнича книжка першого великого книгодрукаря, оцифрована, розшифрована та опублікована. Може, The New York Times напише про це у своєму блозі.
Ми вирішуємо запросити всіх членів тутешнього відділу товариства в Маунтін-В’ю, щоб вони могли спостерігати все дійство. Пенумбра доручає мені передати запрошення тим, із ким я найкраще знайомий.
Я починаю з Розмарі Лапін. Видираюся крутими сходами до її гобітської нори й тричі стукаю у двері. Вони ледь прочиняються, і крізь щілину я бачу, як перелякано кліпає одне око Лапін.
— Ох! — вона скрикує й відчиняє двері навстіж. — Це ви! Чи ви… тобто… чи вас… себто… що трапилося?
Вона запрошує мене всередину, відчиняє вікна й розмахує руками, розганяючи запах марихуани, а тоді за чаєм я оповідаю їй про останні події. Її очі розширюються, у них зблискує пожадливий вогник. Я бачу, що їй уже не терпиться самій спуститися до Читального Залу, накинувши на плечі славнозвісну чорну мантію. Я кажу, що в цьому немає потреби. Кажу, що велику таємницю Нерозривного Корінця, ймовірно, розгадають уже за кілька днів.
Лапін не виявляє жодних почуттів.
— Гм, дуже цікаво, — нарешті каже вона.
Чесно кажучи, я очікував трохи більше ентузіазму.
Я розповідаю те саме Тінделлу, і він реагує краще за Лапін, хоч я й не певен, чи він дійсно схвильований майбутнім відкриттям, чи так реагує на всі новини. Може, якби я сказав йому, що в «Старбаксі» продаватимуть новий вид лате із запахом книжок, він би вигукнув щось на кшталт:
— Неймовірно! Дивовижно! Приголомшливо!
Він хапається за голову, кошлатить пальцями сиві кучері. Він гасає квартирою — невеличкою однокімнатною студією неподалік океану, де можна почути, як перемовляться між собою туманні сирени, — без упину кружляє, зачіпає ліктями стіни й фотографії в рамах. Вони перекошуються, а одна навіть падає на підлогу, і я схиляюсь, щоб її підняти.
На світлині напханий пасажирами вагон фунікулера під божевільним кутом, а попереду в строгій синій уніформі сам Тінделл — молодший, худіший, з темним, а не сивим волоссям. Він широко всміхається і, наполовину висунувшись із вагона, вільною рукою махає фотографові. Тінделл — провідник на фунікулері. Так, я уявляю. Напевне, він…
— Чудово! — він досі кружляє. — Несказанно! Коли? Де?
— У п’ятницю вранці, містере Тінделл, — кажу я. У п’ятницю вранці в яскравому, миготливому серці Інтернету.