Пошук займає трохи часу, доводиться пробувати різні комбінації, відкидати хибні варіанти. (Виявляється, тут чимало бородатих чоловіків.) Я переглядаю зісканований текст, а не записи від руки, тому й не певен, хто тут що писав, але точно знаю, що котрісь із цих записів зробив Едґар Декл. Було б добре, якби саме він… Ось.
Номер картки: 6HV8SQ.
Початківець бере до рук «Кінґслейк», усміхається і ґречно дякує. Він одягнений у білу футболку з написом «200 років США», джинси Levis 501 і масивні робочі черевики. Голос хрипкий від паління; у кишені видно пачку цигарок, імовірно, напівпорожню. Вигоріле світле волосся набагато довше, ніж у його попередні візити. На моє запитання початківець відказує: «Хочу, щоб було таке довге, як у чаклуна». Понеділок, 23 вересня, 1:19. Небо безхмарне, пахне океаном.
Це точно Кларк Моффат. Запис зроблено після півночі, тобто в нічну зміну, а це означає, що писав Едґар Декл. Ось іще один опис:
Початківець швидко рухається до розгадки Загадки Засновника. Та навіть більше за швидкість вражає його впевненість. Жодної ознаки нерішучості чи розгубленості, таких притаманних іншим початківцям (і мені в тому числі). Наче він грає знайому мелодію чи танцює знайомий танець. Блакитна футболка, джинси Levis 501, робочі черевики. Волосся ще довше, ніж минулого разу. Отримує «Бріто». П’ятниця, 11 жовтня, 2:31. Перегукуються туманні сирени.
Записи продовжуються. Вони коротенькі, але й так зрозуміло: Кларк Моффат був генієм Нерозривного Корінця. Цілком можливо, що… невже це його позначала болотисто-зелена лінія в моїй візуалізації? Невже це він устиг окреслити все обличчя Засновника, у той час як інші початківці спромоглися відкрити одну вію чи мочку вуха? Мабуть, існує якийсь спосіб поєднати окремі записи з візуалізацією і…
Теленькає дзвоник, і я різко задираю голову, відриваючи очі від нескінченних потоків тексту. Година пізня, і я очікую побачити на порозі котрогось члена товариства, натомість бачу Мета Міттелбренда, який затягує до книгарні чорний пластиковий ящик. Він величезний, більший за самого Мета, і ніяк не хоче протиснутись у двері.
— Що ти тут робиш? — питаю я, допомагаючи йому затягувати ящик. Його поверхня жорстка й вибоїста, з важкими металевими защібками.
— У мене місія, — важко переводить подих Мет. — Це твоя остання зміна, правда?
Я багато скаржився йому на байдужість Пенумбри.
— Можливо, — відказую я. — Мабуть. Що це ти приволік?
Він опускає ящик на підлогу, відстібає металеві защібки (вони загрозливо клацають) і підіймає кришку. Усередині на перині із сірого пінопласту лежить устаткування для фотозйомки: великі лампи з міцними захисними решітками, товсті збірні алюмінієві підпори та скручені широкими кільцями яскраво-помаранчеві кабелі.
— Ми маємо задокументувати це місце, — каже Мет. Уперши руки в боки, він окидає книгарню оцінним поглядом. — Це потрібно зафіксувати.
— Тобто? Ти маєш на увазі фотозйомку?
Мет хитає головою.
— Ні, тоді це буде вибіркова фіксація. Ненавиджу вибіркову фіксацію. А ми сфотографуємо кожнісіньку поверхню з усіх ракурсів у яскравому й чіткому освітленні. — Він зупиняється. — Щоб можна було все відтворити.
Я здивовано розкриваю рота.
Він продовжує:
— Я створював фотореконструкції замків і маєтків. Ця книгарня зовсім крихітна. Знадобиться всього три-чотири тисячі знімків.
Метова затія нереальна, божевільна й заледве чи здійсненна. Іншими словами: якраз пасує до нашої химерної книгарні.
— Ну а де фотокамера? — питаю я.
Ніби тільки й чекаючи на цей момент, дзвоник знову теленькає, і всередину вривається Ніл Шах із гігантською фотокамерою Nikon на шиї та пляшками яскраво-зеленого капустяного фрешу в кожній руці.
— Прихопив трохи поживного, — каже він, підіймаючи пляшки.
— Ви двоє будете моїми асистентами, — заявляє Мет. Тицяє ногою в чорний ящик. — Пора встановлювати обладнання.
Книгарня аж тріскоче від духоти і яскравого світла. Метові лампи з’єднані в гірлянду й підключені до єдиної розетки позаду мого столу. Я майже певен, що від них перегорить запобіжник чи й навіть замкне у вуличному трансформаторі. Неонова вивіска біля входу в «Дупці» нині під загрозою.
Мет видряпався на одну з драбин. Він послуговується нею як операторським краном, і Ніл повільно посуває його вздовж стелажів. Мет незворушно тримає фотокамеру на рівні очей і за кожним широким розміреним кроком Ніла робить знімок. Фотокамера сама вмикає лампи, розміщені в кутках і позаду мого столу, і вони дружно спалахують перед кожнісіньким знімком.