— А знаєте, — каже Ніл, — із цих фотографій ми могли б зробити 3D-модель. — Він обертається до мене. — Тобто ще одну. Твоя теж непогана.
— Я зрозумів, — відказую я. Я сиджу за столом і складаю перелік усіх деталей, котрі варто зафіксувати: високі літери на вітрині та їхні зазубрені, витерті часом краї. Дзвоник, і його било, і закручену металеву скобу, на якій він висить. — Моя схожа на відеогру Galaga.
— Ми можемо зробити її інтерактивною, — продовжує Ніл. — Вид від першої особи, абсолютно реалістична книгарня з можливістю її досліджувати. З можливістю обирати час доби. Ми зробимо так, щоб полиці відкидали тіні.
— Ні, — буркає з драбини Мет. — Ті 3D-моделі до одного місця. Я хочу зробити мініатюрну книгарню з мініатюрними книгами.
— І мініатюрним Клеєм? — питає Ніл.
— Аякже, у вигляді крихітного чоловічка з Lego, — підтверджує Мет. Він видирається трохи вище, і Ніл штовхає драбину в протилежному напрямку. Лампи вкотре спалахують, і мені перед очима танцюють червоні цятки. Ніл штовхає драбину, на ходу перелічуючи переваги 3D-моделей: вони більш деталізовані, створюють ефект віртуальної присутності, можна зробити безліч копій. Мет продовжує бурчати. Раз по раз спалахують лампи.
У цій сліпучій метушні я ледь не проґавив дзвінок.
Наче щось легенько залоскотало у вусі, але так воно й було — десь у глибинах книгарні дзвонив телефон. Я минаю стелажі, намагаючись не потрапляти в кадр, з усіх боків спалахують лампи, і ось я вже в невеликій задній кімнатці. Звук долинає з кабінету Пенумбри. Я штовхаю двері з табличкою «Стороннім вхід заборонено» і злітаю сходами нагору.
Тут мене вже не засліплюють спалахи ламп, а дзвінок телефона (що стоїть біля старого модема) лунає гучно й настирливо, звук виривається з якоїсь старовинної механічної торохтілки. Телефон без упину дзеленькає, а в мене виникає думка, що моя звична стратегія у випадку нежданих дзвінків, себто не відповідати на них, у цьому випадку може бути не зовсім доречна.
Дзелень, дзелень.
У наш час телефоном передають хіба погані звістки. Щось на кшталт «ви вчасно не сплатили заборгованість за кредитом на оплату навчання» або «ваш дядько Кріс потрапив у лікарню». Якісь цікаві й радісні повідомлення, як-от запрошення на вечірку чи заклик приєднатися до роботи над секретним проектом, завжди отримуєш через Інтернет.
Дзелень, дзелень.
Ну добре, може, то якийсь допитливий сусіда телефонує поцікавитись, що це за шарварок у книгарні — звідки взялися ці спалахи та яскраве світло. А може, Коротенька Курточка зі стрип-клубу «Дупці» телефонує запитати, чи все в нас гаразд. Мило з її боку. Я беру слухавку й бадьоро оголошую:
— Цілодобова книгарня містера Пенумбри.
— Ви мусите його зупинити, — каже мені голос без жодного вітання чи імені.
— Ем… боюся, ви набрали неправильний номер.
Це точно не Коротенька Курточка.
— Я впевнений, що номер правильний. Я знаю вас. Ви той хлопчина… продавець.
Тепер я впізнаю голос. Його стриманий, проте владний тон. Чіткі склади. Це Корвіна.
— Як вас звуть? — питає він.
— Клей. — І миттю додаю: — Ви, напевне, хочете поговорити особисто з Пенумброю. Зателефонуйте вранці…
— Ні, — сухо відказує Корвіна. — Адже це не Пенумбра поцупив наш найцінніший скарб.
Він знає. Жодних сумнівів, він усе знає. Але звідки? Певно, донесла одна з його ворон. Мабуть, тут, у Сан-Франциско, ширяться якісь чутки.
— Ну, формально я нічого не цупив, принаймні я так вважаю, — кажу я, понуривши голову, ніби він стоїть у кабінеті поряд зі мною, — тобто ми говоримо про те, що є загальним надбанням…
Я затинаюся. Яка користь від моїх пояснень?
— Клею, — похмуро, проте спокійно каже Корвіна, — ви мусите його зупинити.
— Вибачайте, але я не вірю в цю вашу… релігію, — відказую я. Мабуть, я б не наважився сказати таке йому в обличчя. Я притискаю чорну вигнуту слухавку до щоки. — Як на мене, то геть неважливо, чи ми зісканували стародавню книгу, чи ні. Сумніваюся, що це має аж таке глобальне значення. Я лише намагаюся допомогти своєму босу… своєму другові.
— Ви робите цілком протилежне, — ледь чутно каже Корвіна.
Я не знаю, що відповісти.