- А що тобі казати?.. Тепер усе дешеве, тільки гроші дорогі. Так, не для тебе, візьму за сто - сто двадцять…
- А я ж не казала?! - сердито буркнула Наумиха, сунувши горщиком в піч.
Семен чухав потилицю. Багато! Сильно багато! А він же гадав собі, що брат не заправить такого жидівського процента…
- Про мене, позичайте гроші в жида, я не бороню! Може, жид й дурно позичить!
Роман підвівся з лави і зробив такий рух, наче він глибше запхнув гроші в кишеню. Хіба він набивається з грішми?.. Не хотять - і не тройка! Баба з воза - коням легше… Ого! Гроші такий крам, що куди не поткнись, скрізь до їх ласих повно! А то й полежати можуть: ні їсти, ні пити не просять… Ет, хотілося зробити вигоду братові, за спасибі більш, як кажуть… А тут - на тобі: процент великий!.. Глядіть меншого!..
Роман налапав шапку і наважився тікати. Семен жахнувся: ще справді брат розгнівається та не позичить грошей, а в жидів і за такий процент не знайдеш! Він кинувся до брата.
- Та годі ж бо, годі! Навіщо гніватися? - укоськував він Романа. - Я йно казав: коби менше; а як не кожна, най буде, як хочеш! Куди там мені по жидах бігати!.. Роман втихомирився.
- Я йно для тебе, Семене, це роблю, бажаючи тобі пожитку з того грунту, що купуєш, - казав Роман, дивлячись вбік хитрими очима, в котрих мигнула якась потаємна думка. - Я другому зроду-віку не позичив би!..
Закликали свідків, принесли могорич; коло столу знялась бесіда. Тільки стара Наумиха стояла невесела біля печі, не обзиваючись й словом. Чогось їй було сумно, чогось було журно. Наче віщувало серце якесь лихо несподіване.
"Справді світ інший настає, - думала стара, - бо брат в брата дурнісенько гроші цупить, не соромлячись ні людей, ні бога. Коли б ще Семен не зашморгнувся тою позичкою, як налигачем за шию… Щось мені тая катеринка, як жарина, пучки пече, - думала вона, загортаючи в хустину гроші, що дав Семен до сховку. - Не моя це дитина, не моя! - казала стара собі, стежачи очима за Романом, що, непевно осміхаючись, виходив у двері. - Не йму я йому віри, не правдою він дише".
А Роман йшов і розважав щось; думки снувалися по його голові, як човник поміж основою. Він ставав на дорозі, щось мимрив під носом, щось міркував… "А земля таки мусить бути моєю!" - закінчив він рішуче і пішов далі.
Семен радий був, що все скінчилось до ладу. За два тижні він одружився з Домною, кинув службу в економії і, оселившись в батьковій хаті вкупі з Наумихою, не раз з вдячністю згадував Романа, що не тільки допоміг купити грунт, але й на весілля позичив тридцять карбованців.
В хаті тепло: від печі йде дух, розходиться по всіх закутках. Каганець, потріскуючи, мляво блимає на припічку, нерівно осяває хатину. Гарно та мило в такому напівсвітлі, примостившись ближче до печі, вести любу розмову довгим зимовим вечором. Згадки самі зринають в пам'яті, слова самі іллються. Отож і Наумиха з невісткою, сидячи за кужелем, звірялися одна одній з свого колишнього… Чорний кіт солодко спав на припічку біля каганця йому було байдуже, що холодна зима зазирала крізь вікна білим морозом. Тиша та спокій гостювали в хаті. І чому той спокій, тиша тая не увіллються в серце Семенове? Чому те серце не хоче вдовольнитись своїм близьким щастям, чого воно скоріше б'ється від одної мрії про щастя других, чужих людей, щастя, що, може, й не доведеться Семенові побачити його?.. А хіба він знає, чого се так?!
На якийсь час після того, як він одружився з Домною, "дурні думки", що ще змалечку мучили його, почезли. Заколисаний родинним щастям з любою дружиною, Семен забув на свої колишні турботи. Та от тепер, бог зна звідки, знов з'явились ті думки, обсіли його, намагались відповіді.
"Мені ще добре, - думав Семен, сидячи на лаві в кутку, - мені ще добре: маю хату, маю поле, та й небагато на нас двоє треба… А скільки ж то, боже мій, бачив я таких, що в них іно скибочка того поля, а сім'я велика… А що мені до того?.. Що мені чужа біда?.. Як-то що? То йяо тому котові, ще лежить на припічку, до всього байдуже… А я людина… І дивні ті люди: бідує, горює, гине в голоду, а нічого не радить собі, не запобігав лихові… А що ж робити? Як робити?.. Та хіба ж я знаю? Е, коби-то я знав, я б, вдається, на видиму смерть пішов, я б, здається, видер, вигриз би ту землю, бо без землі лихо людям на землі, сумно жити-скніти, сумно бідувати без надії на краще!.. А мені що? Аби мені добре, а там - про мене!.. Це знов обсіли мене дурні думки… І що мені робити з ними, навіщо вони мені?.."
Семен узяв шапку і вийшов надвір, бажаючи розвіяти свої думи десь поза цею душною хатою.
Пожадливо, повними грудьми втягаючи в себе морозне повітря, подавсь Семен дорогою ген за село. Твердий сніг рипить під ногами в Семена, легко дихати йому на цьому холодному роздоллі. Ось поминув він останню хату, ось розкинулось, аж до самого небосхилу розляглося засипане снігом поле і спить під поблискуючою тисячами іскорок одежею, чекаючи, поки не збудить його весна… Широке, розлоге поле, та не людське воно, а панське. Люди не мають ланів, у них усе різи. Нащо одному такого поля? Хіба для розкошів, бо цього поля стало б на сто чоловіка… Оден розкошує, другий сльози ковтав… Де ж та правда в світі божому?.. Течія думок Семенових знов попливла в той бік, куди звичайно зверталась, скоро він починав думати про поле. "Чи я божевільний? - спинивсь урешті Семен. - Тьфу, відкаснись, сатано! На що не гляну, про що не помислю - усе зведу на одно… Коли б уже та весна швидше приходила, може б за працею не лізла в голову всяка нісенітниця!" - казав Семен, повертаючись додому.
Весна не забарилась. Пригріло сонечко, обсохла земля, потягло орача в поле. Подавсь і Семен з плугом на ниву. Побіч з ним, на своїй різі, орав Роман. Семенові було гарно. Чорна рілля рівно клалась скиба за скибою в-під нового плуга, молоді волики тягли щиро, не лінуючись. Семен обчищав істиком леміш та, щиро налягаючи, йшов за плугом. Він упивався весняним повітрям і тими пахощами чорної вогкої землі, що були йому найкращими над усі пахощі. Він любив землю, як пташка повітря, риба - воду. Та й що варт селянин без землі? Усе одно, що пташка без повітря, риба без води. А землі з кожним роком усе меншав та меншав. Не те, щоб менше ставало її на світі, а ділять її межи собою мало не на грядки, бо на світі дедалі стає людніше… І що воно буде, як люди отак пошматують землю, з чого вони хліб їстимуть тоді? Погана справа. Треба землі і то конче треба. Де ж її узяти?.. А ці розлоги, що розкинулись ген-ген горами та долинами, скільки оком захопиш!.. Адже то панське!.. Хіба що? Хіба та земля, де орю я, Роман, усі люди, не була колись панською? Була панська, а тепер людська. Знайшовся такий, що дав волю, дав і землю… Та як же так? Прийти - віддай землю, що маєш, бо мені мало! Так не можна, не по правді. А це по правді, що оден має такого землі, що й за день не об'їдеш, а другий - на яму лиш на кладовищі?.. Дурно не треба, можна на виплат, як і ту землю, що тепер маємо… Хай панам гроші, а нам земля. Земля для того, хто коло неї ходить… І це можна зробити!.. Можна!..
Семен упрів від цих думок. Він обтер мокре чоло рукавом свитки і глянув на небо, де ключем пролетіли журавлі, курлюкаючи в блакитній високості,
- Гей, соб, сивий, соб, моругий! соб! - підбадьорив він воликів, налягаючи щиро на плуга.
"Це можна зробити… Громада - великий чоловік… великий, та мов той Іван, що великий, а дурний… Чому досі нічого не роблять, чом не піклуються про дітей власних?.. А що ж зможе мужик? Куди його пустять?.. Та що! Хоч я й мужик, хоча я й неписьменний, темний, а пішов би бог зна куди, до самої столиці, впав би навколішки й сказав би: царю мій ясний! так і так, поля в нас обмаль, випасу нема, без лісу бідуємо… Якщо не хочеш, щоб ми погинули, дай нам землі… Ми не хочемо нічиєї кривди, ми не хочемо дурно, виплатимо що до копійки… Рятуй, бо гинемо… А там - най хоч голову мені стинають! Послужив би я громаді, коли ніхто не хоче!.. Дурний, дурний, що се я вигадав?.. Тьфу!.."
- Гей! соб, сиві, соб, бодай ви скрутилися!.. Тпру!