І Роман грізно поглядав на молодшого брата, що почав уже жати стигле жито край поля. А Семен не знав, не відав й не причував навіть свого ворога. Він жав, заклопотаний власною думкою. Пішла чутка, що до Межибожа, де зібралась сила війська, мав незабаром прибути хтось з царської родини. Ця новина дуже була на руку Семенові. До Межибожа не так-то далеко, можна туди поїхати, от коли б тільки обжатись та звезти хліб. Вже він конче подасть "прошеніє", виблагав дозволу й грошей на порогу, приїде в столицю й виявить свою таємницю цареві…
Люди обжались. Заскрипіли вози, замотали головами круторогі, здержуючи з гори високі, мов хати, хури, наладновані золотими снопами. Почалась возовиця. Семен звіз свій хліб раніше від других і склав у стодолу. Він квапився вирушити в дорогу.
Був чудовий серпневий ранок. Сонце встало ясне, веселе, умите і зараз-таки почало гратись в золотими стіжками жита й пшениці, що стояли, пишаючись, на кожному обійсті. Горобці цвірінькали та чубились коло стіжків, де було чимало витрушеного зерна. Тільки людям було загайно, бо вони ще не покінчили цілком у полі. В селі було пусто й тихо. Двері в хатах були всюди зачинені, В Наумишиній хаті теж не було нікого, бо Семен, маючи увечері їхати до Межибожа, хотів налагодити жінці дров і подавсь у ліс, а жінки копали в полі бараболю.
Роман йшов улицею, йому треба було до тестя. Він ще здалеку наглянув братові стіжки й стодолу, що стояла повна снопів край дороги. Романа так і шпигнуло щось у серце.
"Якого хліба навозив!.. - подумав він з заздрістю, мало не з ненавистю до брата. - Оце попродасть і принесе мені довг… хоч не ввесь, частину… та не бачити мені його поля, мов свого носа… Мав він хліба… має!.. а якби теє…- Роман поправив вогонь у люльці. - взяло б ся вогнем - і нема… І лиш купа попелу лежить замість хліба… Не взяв би його кат, позичив би я йому на хату… Зате б і ниву мав1.. 1 чого, дурний, налякався? - казав Роман, цокаючи зубами, мову пропасниці, та озираючись навкруги. - Й духа живого немає… не побачать… От взяти так…- Роман вийняв губку 3 кишені, - зробити так…- він запалив шматок губки з люльки…- а далі так… і годі…в Роман кинув тліючу губку на ожеред соломи, що лежав коло стодоли, і поваживсь тікати… Але - ой леле!.. Що ж се таке? Ноги Романові мов прикипіли до місця, сили десь раптом щезли, і він не може порушитись, заразом тямлячи, до болю 'в мозкові тямлячи, що й стояти не можна… А проте він стоїть і чує, як уся кров його вбіглась до серця, і не може відвести широко розплющених очей від губки, що жарить на соломі проти вітру…
Роман натужує всі свої сили, усю волю і, зрошений холодним потом, непевним кроком сливе біжить далі…
А над тихим мертвим селом вже понеслось від дзвіниці тривожне: бов, бов, бов… То хтось, побачивши стовп чорного диму, що звився аж під небо, дзвонить на пожежу. Хто був лиш на селі - складав стіжки або копавсь на городі - усі висипали на улицю, озираючись навкруги, шукаючи того невблаганного ворога сільського в літню посуху… Хто горить!.. Де?… Либонь Іван Галузка… Ні, Яків Коваль… Наумишина хата!.. "Наумиха горить!.." - кричить хтось зі стріхи, куди виліз роздивитись краще… І всі ринуть туди, де хмарою в'ється чорний дим, попереджаючи хвилі полум'я…
Ось чутно, як лопотить хтось босими ногами по улиці. То десятник, без шапки, розхристаний, придержуючи груди руками, кричить, важко відсапуючи:
- Поже-жа!.. ххе!.. ххе!.. ххе!.. Поже-жа! ххе..! ххе!.. Десятник уже зник, його поклик "поже-жа" тихіше лунав з-за хат, але те лопотання босих ніг, те відсапування розхвильованих грудей, невгаваюче бовкання дзвона, чад з диму, що розноситься вітром, сповняють повітря несказанною тривогою, і тривога обхоплює всіх, хто віддихав лиш тим повітрям…
Ось біжать з поля сполохані люди, прямуючи на чорну хмару диму.
- Ой, матінко, наче наша хата… ой!.. ой!..
- Та не ж на нашім кутку! Десь коло Наумихи!..
Курява звивається з-під прудких від жаху ніг, вузькі підтички жінок лопотять, черкаючись об халяви.
Біля Наумишиної хати - содома, Вогонь обхопив стодолу, старики, перекинувся на хату. На подвір'ї спека, як у пеклі. 3 розпеченими обличчями, обілляні потом, замазані болотом, метушаться люди коло вогню, намагаючись вгасити його.
- Хліб рятуйте! хліб! Розривайте стодолу!..
- Не розривайте, не треба! Гасіть так!..
- Розривайте, кажу!..
Палаючі крокви рухнули під одностайним натиском, стріливши догори ясними іскрами, а з середини стодоли вихопилось раптом полум'я й загоготіло,
- Води!!
Кілька відер води бухнуло на вогонь; огонь засичав, причаївся, дихнув чадом і чорним димом, а далі вискочив й сам, ще потужніший, ще могутніший, як незвитяжний переможець…
- Тягніть снопи!.. Гасіть снопи!..
Але ця робота мало на що придалася: колосся вже обсмалилось, придиміло, і сніпки лиш чаділи, облиті водою…
3 хати виносили одежу, всілякий дріб'язок і складали все на купу. Люди скупчились біля хати, бажаючи обрятувати хоч її. Але надаремне: вогонь бурхав, скаженів, мов лютий звір, кидався на все, що могло горіти, вихоплювавсь там, де його й не сподівались. Він наче глузував із свойого ворога - води, - що не міг дати собі з ним ради.
Вже хата сливе догорала, коли прибігли з поля Наумиха з Домною. Як уздріла Наумиха, що діється, так руки й заломила.
- Ой, праця ж моя, праця надбаная!..
Вона кинулась до хати, але там жаріли лишень головешки та стрибало де-не-де полум'я. Наумиха метнулась до стіжків, а вони стояли то чорні й спопелілі, то жевріли тце, як жар у печі… Наумиха зняла руки до бога.
- Боже мій, боже!.. Що з нами сталося!.. Люди добрі, - благала Наумиха, простягаючи до людей руки, - рятуйте моє добро, рятуйте!..
Та нічого було рятувать уже.
Домна ревно плакала, притискаючи дитину до лона, мало не омлівала.
- Сину мій, сину, побила нас лиха година… Пропали ми, бідолашні, загинули…
Молодиці обступили Домну, зацитькували, гомоніли.
- Бог зна, звідки й з чого занялося… Може, де діти вогнем бавились, а може, жар у печі лишили, буває…
Аж ось верхи прискакав Семен із лісу. Він як зліз з коня, як став, мовчазний, згорнувши руки, на пожарищі, так і захолов. Він сам не знав, що з їм робиться. Так, наче дурний камінь, відірвавшись од високої-превисокої гори, впав йому на голову.
Роман теж з'явився на пожежу. На обличчі його малювався неспокій, але що ж, - на те він брат, щоб його боліло братове лихо. Він усе розпитувавсь між людьми: звідки почалось горіти - з хати чи з стодоли - і яка б могла бути причина пожежі: чи підпалено, чи, може, самі необережними були з огнем? Але ніхто нічого не знав, кожний мав свою догадку.
Роман підійшов до матері й почав вмовляти стару, дивлячись кудись убік неспокійними очима.
Годі журитися… Так уже десь мало бути… Якось-то воно буде: він, Роман, не дасть їм загинути, підпоможе і лісу купити, і хату поставити… Ось він побалакає з Семеном, може, щось удвох й поворожать…
Наумиха слухала і лиш хитала безнадійно головою. Вона, мов той слимак у свою шкаралущу, сховалась у власне горе й не сподівалась вже кращої днини…
Семен ледве очумався. Він підходив до обгорілих снопів, що лежали скрізь по подвір'ю й димілись, перевертав їх, оглядав. Ось лежить його праця, його кривавиця, його надія: чорна, мокра, чадна… Ось дивиться на його чорна, обсмалена руїна хати, жужмом лежить на позаливаній землі усяке добро, ламає руки дружина, як смерть, ходить мати…
Але чудна річ: Семен дивиться на все це, як на чуже, в його серці немає того острого болю, того жалю, який повинен би бути. Семен це сам помічає, і йому навіть дивно… Він чує, що ноги самі, без його волі, носять його по подвір'ю, руки самохіть підіймають усяке манаття, складають у повітку, що мав чудом яким заховалась від вогню… Йому наче байдуже до всього. Чи то справді камінь який. впавши на голову, пригнітив мозок, що там не ворушиться нічого, таки нічогісінько?..
Пожежу вгасили, люди розійшлись. Тільки три постаті хазяїв сновигали по пожарищі, мов тіні. Так захопила їх ніч. Ніхто й не мислив спати; про вечерю теж не було гадки, Всі вони скупчились під хатою в садку. Наумиха, напнута чорною хусткою, з складеними на грудях руками, стояла, спершись на ріг безверхої хати, і гріла босі ноги на теплій ще землі. Домна з запухлим від сліз видом, сидячи на призьбі, годувала дитину. Семен теж притулився оддалік під осмаленим деревом. Вони мовчали, а думи їх круком чорним літали по пожарині, розбивались між чорними стінами.