— Даремно ти це сказав.
— Що зроблено те зроблено.
— Абсурдний експеримент. Я міг би покласти край їхнім мукам вже зараз, але тепер… я змушений відступитись.
— Так буде краще.
— Що ж, бувай, Деннице. Однак, я незабаром навідаюсь до тебе, аби поглянути, що з цього вийшло.
— Адью, сер, — махнув крилом Ангел, — Вітання Михаїлу з Гавриїлом.
За космічними вимірами минуло не так багато часу між першим і другим візитом Небесних Сил в обитель Денниці. Однак, що для Богів рік, те для смертних — тисячоліття.
Цього разу Творець не удостоїв палого Ангела своїм персональним візитом. За його розпорядженням прибув Гавриїл. Денниця якраз підраховував плюси, що символізували прогрес людства у своєму електронному щоденнику, коли у скляні двері тричі постукали.
— Кого це ще принесло в таку пору? — буркнув Ангел і блимнув на небесний циферблат. Приймальні години завершилися і він міг не відкривати двері, проте, все ж з натиснув кнопку, відповідальну за блокування, хоч і без особливих радощів. На порозі з’явився Гавриїл.
Денниця зітхнув. Він хоч і відчував антипатію до цього архангела, проте не таку сильну, як до Михаїла. Останній хоч і був молодший, проте кмітливістю та військовим вишколом не поступався Денниці.
Сонцесяйний спробував поводитися дипломатично, бо мав підозру, що Гавриїл прибув сюди не з власної волі, а як посланець. А до послів, як відомо, треба ставитися з повагою. Він сплів з повітря стільця і запросив гостя присісти.
— Чим зобов’язаний? — запитав Денниця після традиційних привітань і крилостисткань.
— Я сюди прибув не за власним бажанням, як ти вже мабуть здогадався. — мовив Гавриїл і уважно глянув на Денницю.
Той хитнув головою:
— Продовжуй.
— У мене для тебе звістка. — провадив далі Гавриїл.
Денниця закректав:
— Ну звісно, з чим же ще можуть прибувати Ангели, не з мішком же грошей?
— Лукавиш, як завжди, — констатував Гавриїл, підозрюючи, що розмова зайде в безвихідь.
— Ну, так що за звістка?
— Ти пам’ятаєш день, коли взяв на поруки людство?
— А-а, ти про це, — махнув крилом Денниця, — Мушу тебе розчарувати: я не розкаююсь, більше того є очевидний прогрес…
— Можливо, — перебив Гавриїл, — можливо і є. Зараз не про це. Учора було 2114 засідання священного Небесного Синоду і всі одноголосно підтримали припинення цього експерименту.
— Яка одностайність. Цілий Синод проти одного Ангела, ну-ну…
— Все зайшло надто далеко. Ти мусиш відступитися.
— І чому б це раптом? Я веду облік усіх добрих і злих справ людства. Попри все, добрі переважають. Окрім того, ви не можете заборонити мені ними опікуватися. На це потрібна моя добра воля. А її — не дочекаєтесь.
— Ми радимо тобі відмовитися. — твердо мовив Гавриїл.
Денниця підвівся голосно розреготався:
— Не то що? Він мені радить. Та хто ти такий.
— Лише посланець, Деннице.
Сонцесяйний опустився у крісло і надовго замовк.
«Творець чогось боїться. — думав він, — Він знає про силу, щось, чого не знаю я. Інакше не наполягав би так на знищенні. В цій силі зла є щось незвідано-загадкове. І скільки я не намагався проникнути в її сутність, зрозуміти структуру, будову — марно. З конструкторами ж творця тепер не поговориш, їх життєвий ресурс давно скінчився. Але для чого вони створили цю силу? Не може бути, щоб вона була зовсім безкорисна. А може вона просто слугує поганим прикладом? Гм…»
Денниця зітхнув і звів погляд на Гавриїла, який спокійно чекав у кріслі.
— Пробач мою неґречність. Зовсім забув запропонувати тобі гостинців. Кави, чаю, можливо мохіто?
— Отруйних? — зіронізував Гавриїл.
Денниця розсміявся:
— З почуттям гумору у тебе все гаразд. Але хіба тебе можна отруїти, Гавриїле?
Архангел повільно похитав головою.
— Моя відповідь: ні. — Денниця відкинувся на спинку крісла, спостерігаючи за реакцією Гавриїла.
— Шкода, але ми змушені будемо застосувати санкції.
— Що-о? — Сонцесяйний округлив очив.
— Вони будуть ліквідовані не пізніше завтрашнього ранку.
— Цікаво, яким чином ти збираєшся це зробити?
— Потоп. Всесвітній. Планету затопить водою, все живе загине.
Денниця застиг з відкритим ротом, осмислюючи почуте:
— Це ви підмовили Творця на такий крок?
— В тобі нема смирення, Деннице. Це говорить злість, а не ти. Ти знаєш, що Творця ніхто не може підговорити. Це його одноосібне рішення.
— Але чому? Чому він так боїться цієї сили? А-а, ну звісно, звідкіль тобі знати?
Гавриїл мовчав. Денниця заходив по кімнаті взад-вперед.