— Отже ви хочете війни?
— Відступись і її не буде.
— Здається мені, ти сам не віриш у те що кажеш, Гавриїле.
Архангел хитнув головою:
— Не вірю. Але мушу пропонувати. як посол.
— Ходімо, — Денниця різко підвівся. — я дещо покажу тобі.
Обидва ангели мовчки пройшли до ліфта, який підняв їх нагору з попелястим куполом. Денниця провів крильми по куполу і той став прозорим. Їх очам відкрилась голубо-зелена планета з людьми, що, мов мурахи, копошилися двоколка своїх будівель. Діти допомагали старенькій бабці перейти вулицю, чоловік із жінкою, турботливо взявшись за руки, котили коляску з дитиною хворою на дцп, якийсь хлопець, бився з бандитами, що намагалась зґвалтувати дівчину.
Гавриїл хитнув головою:
— Я розумію для чого ти мені це показуєш, але це не цілісна картина, а лише уривки.
— Невже через злодіяння інших повинні постраждати невинні?
Гавриїл зітхнув:
— Він сказав, що знає природу зла. Краще від нас. Воно ніколи не переродиться. І ми не матимемо спокою, доки воно існує. І він має рацію. Наркоманія, сексуальні відхилення, вбивства — все це теж частина цього світу.
Денниця мовчав, Гавриїл продовжував:
— Ще він казав, що люди — насіння зла, після припинення їхнього зв'язку з ним, вони не проіснують довше століття і будуть поглинені смертю. Він зізнався, що недооцінив природу зла. Вона дуже живуча.
Денниця похитав головою:
— Не в тому справа. Їх досі живить його енергетичний потік.
— Це неможливо. — Гавриїл похитав головою. — Він сказав, що обрізав усі канали.
— Він забув про генетичну пам'ять. Вони живуть спогадами підсвідомості про ті часи, коли становили єдине ціле з ним, коли він любив їх, як люблять себе, хоча і знають про свою недосконалість. І ця пам'ять живить їх. Знаєш як вони її називають?
Гавриїл похитав головою.
— Віра в Бога.
Обоє ангелів надовго змовкли. Денниця провів рукою по куполу і земля з людьми стала ближче. Перед ним і його гостем розкрилась інша картина земного життя — чоловік з терновим вінком на голові, заюшений кров’ю і прибитий цвяхами до хреста, конав на Голгофі. Він просив пити. Хтось підійшов, вмочив ганчірку в оцет наткнув її на спис і ткнув в губи розп’ятому. І тоді розіп’ятий запитав:
— Господи, чому ти покинув мене?
Гавриїл розгублено глянув на Денницю.
— Він помре? — запитав Архангел.
— Він воскресне. — відповів Денниця.
— Як?
— Його оживить — його віра. Віра в Нього. Навіть якщо це і не так, навіть, якщо Він і не відає про його існування. Знаєш, скільки я для них не робив, скільки бажань не вдовольняв — ніхто з них не полюбив мене так, як деякі люблять Його.
Гавриїл мовчав.
— Тепер ти розумієш, що їх не знищити. Доки вони вірять в нього — це неможливо. Щоб ви не робили — вони виживуть, їх врятує віра. І все почнеться спочатку.
Вони мовчки спустились ліфтом вниз, так само мовчки пройшли до виходу з обителі. Вже в прочинених дверях Гавриїл мовив:
— Якщо дозволиш, я скажу не як посланець, а як Архангел. Якби їх почуття змогло викликати у нього любов… — Гавриїл обхопив голову крильми. — Ні… це справді може змінити Його думку. Зачекай. Я підготую доповідь про побачене і потім повідомлю тобі Його рішення.
…
Денниця повернувся у своє крісло і довго просидів у задумі. Не спалося і він дивився на бліде сяйво, яке лишилось в небі після відльоту Архангела. Хтось скаже — це комета, хтось — знамення, для нього ж в тому сяйві жевріла надія.
Намісник
Частина 1
Лимонне море замислилось, насупилось і без поспіху покотило до берега одиноку хвилю. Хвиля лизнула суху гальку, лишила на ній дрібні мушлі, обтесані камінці та руді водорості і відкотилась в морську безодню. Монотонний гул гігантської маси води приніс із собою закодоване послання інших світів, та він не зрозумів його. Багряне сонце скотилося за горизонт, розсипавши по воді блискітки. Тільки тепер він міг зняти окуляри і подивитися на світ по-іншому. Очі більше не сльозилися.
— Скільки морів на цій планеті, док? — запитав він у Стіва Флейбора.
Стів відірвав погляд від мокрої гальки і витріщив на нього жовті кошачі очі:
— Одне. — відповів по нетривалій паузі.
— Одне. — повторив він, — І давно воно одне?
— Так було ЗАВЖДИ.
— Гм, — в його голосі зазвучали нотки відвертої недовіри. — Немає більш нетривалого поняття ніж завжди. До завжди теж було Щось. — Він зумисне зробив наголос на останньому слові.
Флейбор не відповів. Хвилі продовжували монотонно коливатися, до блиску обтесуючи дрібну гальку. Зненацька він різко клацнув пучками пальців, немов згадав щось важливе: