— Скільки морів було на цій планеті мільйон років тому? Скільки їх було до появи людини?
Флейбор насторожився:
— Я лікар, а не археолог, Ніку. Якщо вірити тому, що ми вчили, тут завжди було лише одне море. Хоча, можливо, археологи знають більше. Ми могли б запросити їх на вечерю і обговорити це питання.
Нік нетерпляче махнув рукою.
— Ви бодай колись у житті здійснювали кругосвітню подорож, Флейборе?
Стів похитав головою.
— Так я і думав, — зітхнув Нік. — Ваші переконання ґрунтуються на тому, що вам розповіли інші.
— Але географи сходили цю планету від краю до краю і все побачене нанесли на карту. Якщо не вірити їм, то як можна вірити пекарям, лікарям, фармацевтам? Якщо не довіряти нікому, то як тоді жити?
Нік скептично усміхнувся. Він вже давно нікому не вірив, закони цього світу видавалися йому великою аферою, проте не став посвячувати Флейбора у свої думки.
— Ходімо вже. Сонце зайшло, стає морозно. — мовив Флейбор.
— Ви йдіть. Я ще посиджу на березі.
Флейбор невдоволено похитав головою.
— Накиньте вітрівку, застудитесь.
Нік, не глянувши взяв протягнуту картату куртку, накинув на плечі. Його неспокійний погляд блукав по лінії горизонту.
— Навіщо ви мене тут утримуєте, Флейборе? — запитав він.
— Е-е-е, розумієте, — запинаючись почав Стів, — Ваша сестра застукала вас на гарячому. Ще трішки і ви могли поповнити число самогубців. Це не хвороба. — поспішно додав він, — Ми називаємо це інформаційним перенасиченням. Через нього багато хто намагається накласти на себе руки, але влада запобігає цьому. За останнє десятиліття не сталося жодного самогубства. Вмонтований у тіло чіп подає звуковий сигнал щойно подібна думка виникає в мозку і служба порятунку миттєво здійснює дезінфекцію. Це абсолютно безболісно. Але у випадку з вами все вийшло інакше.
Нік, не відриваючись дивився на Флейбора.
— Ваш чіп чомусь не спрацював. Мабуть сталася поломка, і у вас в голові надто довго вертілася ця думка; вона зрослася з вами і тепер потрібно пройти курс профілактичної ізоляції.
Нік криво усміхнувся. Пояснення Флейбора видалось йому абсурдним. У нього ніколи не було сестри та він знову промовчав. Хто ж, хай йому грець, запроторив його сюди? Хай там що — він з’ясує це, навіть усупереч бажанню Флейбора.
— Щось і справді прохолодно, — мовив він, зазираючи в кошачі очі лікаря, — Ходімо вже.
Флейбор захитав головою, метушливо підняв з берега кілька рожевих камінців, навіщось запхав їх у кишеню і поплентався за Ніком до бунгало.
— Де він тепер? — запитав Сизий Вершник.
— В лабораторії, де ж іще, — відповів Сірий Вершник.
— Щось він подовгу там засиджується.
— Я завжди казав, що захоплення віртуальним світом до добра не доведе.
— Гадаєш у нього залежність? — запитав Сизий.
Сірий закректав:
— Не поспішатимемо з висновками. Час покаже.
…Срібний Вершник вже шосту годину поспіль сидів за планшетом у Сфері. Плечі його набрякли, шия затекла, голова паморочилась, а поясниця боліла від ваги тіла, проте він не припиняв пошуки. Сім Ер вже прочесано, але без жодних результатів.
Інколи Срібному здавалося, що він вистежив невловимий об’єкт пошуків. Однак, тому завжди вдавалося в останню мить вислизнути, розтанути, зміститися в іншу площину координат. Ця гра в схованки, яка захоплювала обох, почалась досить давно, але Срібний був певен — ніщо не може переховуватися у віртуалці вічно, а у нього необмежений ліміт часу, отже, всі його зусилля врешті-решт увінчаються успіхом.
Тепер він прочісував простір, де орудували дві радикально налаштовані секти — Орутяни і Всбісти, обидві постійно конкурували між собою. Кожен член суспільства належав до котроїсь із цих сект і між ними панувала прихована, а подекуди, і відкрита ворожнеча.
Орути і Всбсіти добряче муштрували своїх сектантів і запевняли, що головна зброя ворога в тому, аби змусити засумніватися. Завагайся хоч на мить — і оборона зломлена, тому ні за що не можна слухати маячню, яку верзуть іновірці, ні слащаву, ні улесливу, ні грубу, ні надокучливу. Ворожа віра є злочинною, а іновірців треба знищувати миттєво і безжалісно.
Проте, аби війна велась відкрито — було б ще півбіди. Підступність та вигадливість ворогів не мала меж: частенько жінки-сектанти прикидалися іновірками, одружувалися з чоловіками з іншої секти, народжували дітей і лише потім ставили благовірним ультиматум про перехід в свою секту. В таких випадках чоловік мав лише два варіанти: або самостійно знищити свою родину, або, якщо він відмовлявся, його знищувала власна організація… До біса цікава світобудова, але невловимого об’єкту тут не виявилося. Лише раз Срібний зафіксував підозріле випромінювання, проте то був помилковий сигнал. Він хотів вже покинути цю Еру, але щось стримало його, ніби незнайомий голос нашептав ще раз перелопатити увесь простір…