— Як можливо, брате, — спромігся спитати Сірий після довгої паузи. — Аби такий величезний простір лишався ні для кого непоміченим і неприступним?
— І де він розташований, якщо навіть ми не відаємо про це? — підтримав його Сизий.
Срібний кардинал хитро усміхнувся і поманив братів пальцем; ті нахилилися ближче, вуста його розкрилися і… цієї миті стіни кімнати захиталися від розкотистого, мов грім вибуху.
Перші кілька хвилин він не бачив навколо себе анічогісінько і списував це на проблеми із зором. Та з часом очі призвичаїлись і стали помітні тьмяні проблиски світло, які лились з лівого боку. Обережно, напомацки пішов на сяйво. Він все йшов та йшов, а відстань не зменшувалась. Здавалося простір всередині птаха викривився і сприймався інакше, аніж поза ним. Дивувало й те, що він відчував — птах прилетів саме за ним, але водночас для чого поки що лишалося загадкою.
Врешті Нік наткнувся на нещільно причинені двері, з яких стелилося бліде сяйво, штовхнув їх і опинився у маленькій кабінці з дротами, дошками металом й іншим мотлохом. Посеред усього цього безладу стояв плоский квадрат, який і випромінював сяйво. Перед ним спиною до Ніка у кріслі сидів чоловік.
— О, капітане, вітаю, — сказав він, не повертаючись, — Нарешті здибалися. Ми пасемо вас вже другий тиждень, але ніяк не могли підступитися. Той гаврик все тусувався біля вас. Гарага без вас неохоче літає. — незнайомець тихо розсміявся і повернувся до Ніка.
Ніка пересмикнуло. Настільки страшним видалося обличчя незнайомця: криві губи, нерівні зуби, кілька шрамів через усе обличчя. Проте глос незнайомця звучав привітно.
Чоловік підвівся:
— Сідайте за штурвал, капітане. Напевно засумували за цими відчуттями.
Нік не поворухнувся.
— Навіщо ви мене сюди покликали?
Незнайомець присвиснув:
— Ого! Чим же вони тебе нашпигували?
Нік уважно дивився на незнайомця. Він вже не видавався йому таким страшним і навіть когось нагадував.
— Ну гаразд, Гарагу, ти ж пам’ятаєш? — запитав він у Ніка. — Його то ти не міг забути?
Нік похитав головою.
— Гарага — твій птах, твій розумний літальний апарат, найміцніший і найкращий серед усіх на планеті. Це він знайшов тебе.
Нік підійшов ближче до екрану, з якого линуло світло, провів по ньому долонею, відчув легеньке поколювання в пальцях, немов сотні тонких голочок вп’ялись в пучки.
— Куди триматимемо курс? — запитав він.
— На південь. За три моря і океан.
Нік змовчав. Він завжди підозрював, що на цій планеті не одне море.
— Тебе надто далеко заховали від світу, капітане. Хардроун ледве відшукав тебе.
— Хто такий Хардроун? — запитав Нік обережно.
Чоловік лише похитав головою:
— Може ти й мене не впізнаєш?
Нік не відповів. Чоловік мовчки дістав з валізи білий дріт і підніс його до Нікових грудей.
— Проктрустіангідріт нітрізода. — мовив і скривив і без того криві губи від чого його обличчя дико перекосилося.
Сказане могло бути як заклинанням, так і матюком.
— Яка гидота! З крові звичайно це паскудство висмоктати можна. А от що вони зробили з твоєю головою зможе розібратися лише Хардроун.
Чоловік підніс до Ніка пристрій схожий на порожню трубку і та тихо запирхала.
Пам'ять чи то поверталась чи вливалась у нього. Він так і не міг зрозуміти чи справді все це було з ним, чи йому просто підсадили чиїсь спогади. Він швидше відчув ніж згадав, що знаходиться в розумному літальному апараті, побудованому у формі птаха, раніше йому доводилося літати в таких, проте він ще не міг пригадати, як ним керувати. Уважно глянув на чоловіка, що стояв напроти.
Звідкілясь Нік тепер знав, що його звати Лен, що вони багато раз на таких птахах літали на різні планети, що під час одного польоту зіткнулись з космічними піратами, сталася сутичка. В тій битві Лен дуже понівечився (раніше він був красенем). Тепер Нік навіть знав, що після тої аварії Лена покинула дружина і він ковтав транквілізатори. В день аварії птаха, після якої він став піддослідним Флейбора, вони з Леном летіли на завдання таємної розвідки. Однак, у Гараги не спрацювала гальмівна система і вони врізалися у скелю. Далі — провал в пам’яті, і вже зовсім інші спогади — лілове море, Флейбор…