Як не дивно спогади не принесли полегшення, лише ще більше все заплутали. Нік попросив Лена залишити його на самоті, той поплескав друга по полечу, запевнив що все буде добре і відвів у кімнату, яка «колись належала йому». Йому? Синє розкидне крісло для мандрів, дзеркало, монітор комп’ютера, полиця з флаконом чоловічих парфумів, які він колись полюбляв. Та чи справді він? Нік відкрив флакон вдихнув незнайомий запах. Солодкий, кавовий з ароматом ванілі. Він відставив парфум, сів у крісло і увіткнувся у стіну напроти.
Дика підозра не давала спокою. А що, коли це не його спогади, якщо все це було з кимсь іншим, що коли ним вправно маніпулюють, змушують грати чиюсь роль? Спогади не матеріальні, їх не можна поторкати, відчути, перевірити їх достовірність. Якщо не має кіноплівки чи фотознімків, хіба можна бути певним, що з тобою насправді відбувалося те, що пам’ятається? А якщо навіть є матеріальні докази? Зараз такі речі елементарно підробляють. Спогади — це інтимна річ і ніколи не можна бути впевненим, що те, що ти пам’ятаєш відбувалося саме з тобою, що це не проекція чийогось життя на твою пам'ять. Що там говорив док про інформаційне перенасичення?
Вершники майже одночасно озирнулися на звук і однаковий кислий вираз з’явився на обличчі усіх трьох. Тим часом, побрязкуючи ланцюгами, залою незграбно плівся Херувим Фроня…
— Принесло ж його саме цієї миті, — буркнув Срібний.
Херувим підібрався ближче до Вершників і без найменшого докору сумління мовив:
— Я звичайно прошу пробачення, що перебиваю ваш консиліум, але чекати я не міг. Там таке скоїлось!
— Що ще могло скоїтись, Фроню, таке, що не могло почекати? — сердито мовив Срібний.
— Не знаю як і сказати. Але справа невідкладна.
— ?
— Я вас попереджав! Але вам все ніколи і ось тепер маємо клопіт.
— Про що попереджав, Фроню? Ти можеш говорити зрозуміліше?
— Хіба я не казав вам, що Вогняні ворота, які поставили, щоб відділити Електронний Рай від решти території вже 2 століття ледве тліють, що вся підземна магма вже википіла, що потрібно додати пального? Що кам’яні стіни тріщать і розвалюються? А ви що мені? Почекай, Фроню, тепер не до цього, є проблеми важливіші.
Вершники, не змовляючись, перезирнулись і перевели погляд на Фроню.
— І ось сьогодні, уявіть собі, саме сьогодні в ювілей створення гомо сапієнс — ворота рухнули. Ба-бах! Все, догралися! Вогню більше немає. Тепер нема чому вказувати гомо сапієнсам дорогу до Святилища… — Форня на мить змовк, аби перевести подих і провадив далі, — Необхідний терміновий ремонт!
— Не хвилюйся Фроню. За весь час відтоді, як гомо сапієнс покинули Рай, жоден з їхніх нащадків не пішов на світло вогняних воріт. — мовив Срібний Вершник. — ми вже навіть подумували, що воно занадто яскраве для них і замість приваблювати — відлякує.
— Я не розумію, ви що не збираєтесь чинити ворота? — розпачливо мовив Херувим.
— Ми надто погарячкували, коли їх встановлювали. — мовив Срібний.
— Зачекай, брате, — перебив Срібного Сизий. — Ти ворота не встановлював! Їх поставили задовго до твого намісництва!
— То й що? — сердито відмахнувся Срібний, — Я не кажу, що їх встановлював. Під «ми» я мав на увазі узагальнений образ Трьох. А взагалі для привернення уваги гомо сапієнс вистачило б і вогняних факелів.
— Мої факели вже заржавіли! — запротестував Фроня. — Ними нікого не привабиш!
Срібний почесав голову.
— Факели доведеться виписати нові. А от ворота можуть і почекати…
— А! Ви так! В такому випадку я пишу рапорт на звільнення.
— Для чого такий поспіх? — спробував вгамувати Херувима Срібний. — Мені здається, що справа зовсім не у воротах. Гомо сапієнс просто втратили інтерес до Раю. Те, що було раєм для первісних людей їм тепер видається лише клаптиком землі. — мовив Срібний, звертаючись до двох інших вершників. — Вони більше не вірять у Рай, так само як і в релігію, яка може рухнути немов ці ворота, якщо її зараз не змінити.
— Таке може статись, — з сумом констатував Сірий. — Я нещодавно повернувся з стрептизшоу у Версалі і помітив, що чоловіків більше не збуджують оголені жінки. Уявляєте? Тепер їх цікавлять оголені чоловіки. Інша дивовижа — нікому не до смаку чисті повітря та вода. Людям в кайф запах цигарок і автомобільних викидів, а до смаку — кока-кола. Не виключено, що й про рай у них уявлення змінилися.
— Яке жахіття! — вигукнув Сизий.
— Гей, — гукнув Херувим. — Мені до ваших справ нема діла. Краще скажіть, що з воротами?