Тепер перед ним — дзеркальна поверхня лілового моря. Він скидає халат і капці, входить у воду. Вода чиста, прозора, холодна, вона огортає тіло, змиває неприємні відчуття. Він відштовхується від дна і брасом пливе вперед. Та вода несподівано теплішає, стає в’язкою і мутною.
Він розвертається, аби пливти назад і помічає, що на нього рухаються равлики, медузи, скати і риба. Коли вони підпливають ближче, він розуміє, що всі вони — мертві.
Нік намагається уникнути зіткнення і робить кілька гребків вбік, але марно. Мертва риба пливе на нього звідусіль, торкається його рук, плечей, тулуба, ніг, її трупний запах заходить в ніс. Він вже не намагається втекти, а лише піднімає голову вище, аби вода не потрапила на обличчя. Між тим море теплішає, так, немовби його хто підігрів кип’ятильником, на його поверхні з’являються кроваві плями. Але в цю мить Нік торкається ногою дна, підводить очі на берег і бачить там… Рена, який голосно сміється…
Сон був настільки бридким, що Нік потайки помолився, і лише потім трохи заспокоївся. Остаточно вгамувати хвилювання не вдалося, проте він триматися, бо знав: заплановане на сьогодні завдання переносити не можна.
…
— Хвилиночку, пане, — руденька дівчина в блакитному костюмчику глянула на Ніка повз скельця окуляр без оправи. — Тут party для обраних.
«Такі в оптиці баксів на 500 потягнуть, — відзначив Нік про окуляри, — Дорожче, ніж вона сама».
Дівчина виглядала дуже молодо, років на 19 і навіть окуляри, об’ємна зачіска та косметика не старили її. Напевно студентка, яка влаштувалась офіс-менеджером по блату, або дочка якогось боса, або його коханка.
Нік, не дивлячись на руденьку, простягнув запрошення на ім’я Рона Ройса і свою візитку. Дівчина почервоніла, порилася тремтячими пальцями у списку акредитованих, винувато вибачилася; відступила вбік і натягнуто усміхнулася.
— Ласкаво просимо на паті, містере Ройсе.
Нік недбало поправив метелика на шиї і усміхнувся своєму відображенню в дзеркалі. Так легко, без особливих зусиль, він переступив поріг зали, яка багатьом здавалася недоступною розкішшю.
В очі вдарило гаряче світло прожекторів, на плечі посипалося блискуче конфетті, у вухах загриміла музика.
Пудра — була єдиною залою в божевільно велетенській розважальній плазі, в яку прохід ускладнювався. Це була найдорожча зала країни — з стелею і стінами з платини, оригінальними картинами та люстрами, ціна яких перевалювала за півмільйона. Здебільшого вона пустувала, перебуваючи під охороною камер і сигналізації. Проте сьогодні був той рідкий день, коли залу відкрили. Подібного чекали роками. В країні було небагато людей ладних викладати шалені гроші за оренду Пудри. Але сьогодні заміж виходила донька найбільшого олігарха країни і серед запрошених перебував увесь бомонд держави. «Свої люди» зробили Ніку запрошення на вигадане ім’я і ось він тут за кільканадцять кроків від таємниці, яку приховували тисячоліттями.
Напевно старійшини керувалися принципом, що найцінніше кладуть на видноті. І справді, хто міг шукати таємну книгу в найбільшому торгово-розважальному комплексі в центрі столиці, де щодня ширяють тисячі людей? Це ж повне безумство.
Несподіваний удар в плече повернув Ніка до реальності. В останню мить він зрозумів, що його зачепила дебела дружина прем’єр-міністра, яка, мов танк, пройшла коридором, брязкаючи прикрасами і наповнюючи залу ароматом «Армані». Нік відступив ближче до стіни і спробував загубитися між гостей, серед яких були посли, міністри і депутати з дружинами, доньками і коханками. Голосно заграв Президентський оркестр, бахнуло кілька пляшок шампанського, як з-під землі виріс офіціант з тацею і бокалами. Нік вправно вивернувся від нього і наскочив на моделей-близнючок у однакових сукнях, які придуркувато засміялися.
Самих наречених серед усієї цієї метушні не спостерігалося. Нік чув як дами перешіптувалися, що молоді зараз на вінчанні. Ще б пак! Обоє належали до секти вбістів, цих віруючих фанатиків. Але Ніку наплювати на винуватців свята. Якщо він знайде Сувій у нього почнеться власне паті. Ой як затремтять тоді Старійшини! Вони то звикли, що життя розвивається за їх сценарієм.
Нік насмішкувато обвів поглядом залу і всіх, хто зібрався в ній — цих накрохмалених, напшиканих парфумами та обвішаних дорогоцінностями панів та панянок і подумав, що всі вони іграшки в руках старійшин і ті маніпулюють ними, як заманеться. Та чи захочеться їм знати істину? Істина потривожить їхній спокій, сколихне розмірений ритм життя, перекреслить примітивні міщанські плани. Нік і сам не знав, як сприйме ту невідому істину, хоча й вважав себе філософом і аскетом. До того ж, його непокоїла думка, що у випадку невдачі, доведеться знищити оригінал священної книги. Від цього підкошувалися коліна. Знищення такого безцінного екземпляра йому здавалося кінцем сподівань людства на просвітлення.