Срібний охопив голову руками і якийсь час сидів нерухомо. Потім опанував себе і повільно піднявся. За мить у нього мала відбутися розмова з Сірим.
— Ну і як тепер поводяться люди Ери Риб, брате? — запитав Срібний у Сірого за півхвилини після розмови з Старійшим, — Минув деякий час і ми можемо підбити перші підсумки експерименту.
Сірий обережно покосився на дивний предмет в руці брата, що нагадував люльку, стенув плечима:
— Нічого особливого не сталося, тепер їхні голови забиті мандрами. Всі хочуть бути туристами. Кожен від малого до великого нав’ючує на плечі рюкзак і вештається Всесвітом, знімає відео, викладає його в соцмережі, хизуючись перед сусідами чи родичами. У них вважається: чим у віддаленішому куточку побував, тим крутіше, тож кожен намагається дістатись на край всесвіту, дарма що його немає. Це може тривати доти, доки їм не набридне.
— Не чую радощів у твоєму голосі. Ми ж саме цього й прагнули — зайняти їх чимось, аби вони нам не докучали.
— Пусте заняття, як на мене, не проливає ніякого світла на сенс буття і не сприяє духовному зростанню.
— Однак, це краще, аніж їхні попередні захоплення — гроші, коштовності та сексуальні збочення. Я б сказав це невинне захоплення.
— А чому людям так подобається мандрувати, ти як гадаєш?
— Їх захоплює конкуренція, а в чому саме вона виявляється — в сексі з найкрасивішою жінкою, чи у освоєнні найвіддаленішого куточка всесвіту, чи у суперпризі у вигляді Електронного Раю — суть не змінюється. Кожен хоче почувати себе обраним.
— Хм, твоя правда. Ось цю люльку я знайшов на березі Карибського моря. — Срібний покрутив платинову люльку. Уяви собі, в епоху Водолія через неї ледве не сталося трагедії. Син ледве не убив батька, тільки заради того, аби в короткому проміжку між смертями володіти платиною, інкрустованою смарагдами. Хіба не безумство?
— Люди ери Водолія взагалі відзначилися безумством. Гонитва за розкішшю їх і згубила. Схоже, вони так і не зрозуміли, що їм нічого не належить, навіть власне життя.
— Гадаєш люди Ери Риб інші, думаєш вони змінилися?
— Змінилася форма, але не зміст. Тепер вони намагаються вхопити нематеріальне, тобто емоцію, відчуття, враження. Спогади стали культовими. Вони вважають, що це те, чого у них ніхто не відбере.
— Божевільні. Ми ж зітремо їхню пам'ять.
— Атож.
— Але нехай ще побавляться якийсь час.
— Нехай.
— Для нас, брате, час немає ніякого значення. Однак, він рухатиметься як ми йому накажемо.
— Звісно, брате.
— Звідки тоді такий занепадницький настрій?
— Мені не дає спокою думка, що ми нещирі з ними.
— Дурниці. Хіба вони не наші іграшки?
Сірий стенув плечима.
Частина 2
Так повільно в трьохвимірному просторі секунди не ходять, хіба що вони інваліди. І все ж простір був тривимірний, а секунди плентались повільніше нікуди. Нік крізь скельця сонцезахисних окуляр нервово стежив за наручним годинником. Годинник підтверджував найгірші побоювання — стрілки фірмового циферблату з швейцарським механізмом, який за багато років жодного разу не зламався, застигли на місці. Це мало лише одне пояснення…
Щойно Нік про це подумав, як двері ліфту беззвучно роз’їхалися врізнобіч і в них вклякла струнка білявка з двома близнюками. Всі троє стояли так, ніби щойно зійшли з картини «Мадонна з малюками»: незворушно, тихо, на обличчі жодних емоцій. Ніку навіть здалося, що вони не дихали.
Про себе він вилаявся — баба в його уяві не провіщала нічого хорошого… а тут ще й двійко діток — клопотів не оминеш.
На 35-му році він врешті навчився тлумачити знаки, прислухатися до інтуїції і зрозумів, що випадковостей в житті не буває. За ними завжди хтось ховається. Те, що смертному здається випадковістю; те, що сектанти називають пророцтвами — все це чиясь добре замаскована гра. Здогадатися хто стоїть за цим сигналом не так-то й складно — ОРУТИ або ВСБ. Добре відчувається їхній почерк — підсилати білявок, аби ті морочили голову і відволікали від місії. Ось і ця довгонога буде прикидатися дурепою і верзти усілякі нісенітниці, аби збити його з пантелику, але те, що вона агент — поза сумнівом.
Білявка з дітьми увійшла в ліфт і двері миттю закрилися. Нік невідривно стежив за нею. Рука незнайомки поповзла в кишеню голубого плаща. Нік інтуїтивно сіпнувся. Після цього жесту за його прогнозами мала з’явитися зброя. Але з’явився… м’ятний льодяник. Жінка простягнула його одному з малюків. Нік відчув як розслабилися мускули його шиї і передпліч і вилаяв себе за це.