— Так вже й ніколи?
Зік уважно придивився.
— Ні, ну якщо добре пригледітися, але я можу помилятися…
— І все ж?
— Схоже на носій інформації нового покоління. Але наскільки я знаю подібний тільки в проекції. Аби його сконструювати потрібно ще з десяток років.
— А може таке бути, щоб його сконструювали люди докосмічної ери?
Зік голосно розсміявся:
— Такого точно бути не може.
— Впевнений?
— Даю руку на відсіч.
— Ну добре, а могли його сконструювати недавно, але приховати це від загалу?
Зік покосився на пристрій.
— Та навряд. Чекай, а навіщо його конструювати, якщо не існує пристрою, який здатний прочитати, записане на цьому носії?
— А якщо існує? — Нік вп’явся очима в товариша.
Зік почесав голову.
— Знаєш, тут тобі може тільки Грігор допомогти.
— Хто? — перепитав Нік.
— Грігор Лакамадзе, — повторив Зік, — грузинський програміст і айтішник. Самі останні моделі комп’ютерів і планшетів — справа його рук. Можливо ця штукенція і підійде до останньої моделі. Але навіть я про таку не чув.
За півгодини Нік дзвонив в двері пентхаусу № 7 на околиці міста. Двері відкрилися не одразу, спершу над ручкою засвітився екран і новітнє досягнення техніки — електронна секретарка — запитала у гостя хто він і для чого прибув. Нік відрекомендувався і для більшої переконливості пригадав ім’я Зіка.
Двері прочинилися. На порозі стояв Грігор. Айтішник не справив на Ніка враження серйозної людини. Худий, сутулий, з довгою кістлявою шиєю, на якій громадилась непропорційно велетенська голова в круглих окулярах з товстими скельцями, червоні налиті кров’ю очі. Проте Нік вирішив не робити поспішних висновків.
— Салют, ти Грігор Лекамадзе? — запитав він.
— Припустимо, а тобі що до того?
«Не надто привітний тип», — відзначив про себе Нік, а вголос мовив:
— Мені порадив тебе Зік Золотий Зуб як найкращого спеціаліста в комп’ютерній галузі. В мене до тебе справа. Зайти можна?
— Валяй, — замість привітання мовив Грігор, — пропускаючи гостя в будинок.
Нік зайшов досередини, де був повний розгардіяш: безліч дротів, пластин й інших пристроїв незрозумілого призначення валялося по всіх кімнатах.
— Підкажи що це? — запитав Нік у Грігора, протягнувши йому тонку золотисту пластинку.
Грігор покрутив предмет в руці, спробував перегнути. Нік, коли побачив таке, аж підскочив на місці:
— Гей, ти, обережніше з цією річчю, вона дуже цінна.
— Не смикайся так, чувак, — буркнув Грігор, — я твоїй флешці нічого не заподію, та й ніхто її не закандичить.
— Значить ти вважаєш, що це все-таки флешка? — видихнув Нік, руки його спітніли від хвилювання.
— Ну в цьому можеш не сумніватися. Мені цікаво інше — де ти її відкопав, чувак?
— Я-а? Мені її подарували, — спантеличено буркнув Нік, який не звикнув до такого спілкування і поспішно додав, — На день народження…
Йому здавалося, що це уточнення додасть правдивості його історії. Проте, воно викликало неочікуваний ефект — неабияк розлютило програміста.
— Ти маєш мене за ідіота? — Грігор підскочив до Ніка, злісно глянув йому в очі своїми налитими кров’ю очима і замахнувся кулаком. Світ поплив у Ніка перед очами. Він відчув, що втрачає рівновагу.
Того дня людство зібралося на площі в передчутті катастрофи. Вже півроку не вщухали зливи. Венецію змило з лиця землі, Іспанію наполовину затопило, деякі Грецькі острови йшли під воду, сонце по кілька місяців не з’являлося на небі, а коли виринало, то миттю все спопеляло. Такими були наслідки тисячолітнього хазяйнування людини на Землі.
Колись придатна для життя голуба планета тепер несла загрозу усьому живому — озоновий шар вщент зруйнований, сонце пече нестерпно, дерев не залишилось, вода перетворилась на отруту, а повітрям не можна дихати без протигазу. Ті, кому вдалося вижити ховалися в підземеллях, але і це не рятувало, там існували свої віруси і бактерії, які викликали невідані досі хвороби. Мор сотнями косив мешканців підземних міст і ліків від цієї халепи поки що не знайшли. Всі відчували: якщо так буде й далі — вижити не вдасться нікому.
Тому той день став особливим для раси Ери Риб. Вони об’єдналися, аби одночасно різними мовами виголосити спільну молитву. За версією групи вчених вібрація, створена молитвою, мала сколихнути вищі сфери і призупинити катастрофу. Молитися мали на помості під величезним куполом, збудованим кращими будівельниками.
Дійство розпочали о 15-й по земному часу. Спершу нічого не відбулося. Дощ продовжував барабанити по куполу, цівки води стікали по стінам на землю, підтримуючи монотонний стукіт, який давно не стихав. Але за півгодини хмари розійшлися, небо прояснилося і з нього вирвався прозорий вихор. Прямісінько на купол летіла срібляста хмара, а в ній стояла… Богиня.